Тексти «жіночої прози» є дещо унікальними за своїм змістом, оскільки представляють досвід та теми, що не є (і не можуть бути з точки зору фізіологічних відмінностей) достатньо висвітленими письменниками-чоловіками. Варто відразу поставити акцент, що жіноча проза, насамперед, являється соціокультурним елементом, а не жанрологічним визначенням – це тексти, які творить жінка і об‘єктом її дослідження, як зауважила Оксана Забужко, є «жінка сама по собі».

Кіра Буцім, або Кіра Бу – головна героїня книги Ірини Цілик «Післявчора». Перший рядок свого твору авторка розпочинає так: «Мені хочеться почати з пальців її ніг...»   Зовнішня характеристика Кіри Буцім є досить специфічною, оскільки Ірина відразу ставить акценти на такій «дрібноті», яку, на перший погляд, годі роздивитися, а саме: «щілини між мізинцем і сусіднім від нього пальцем ноги» . Власне, саме ота щілина «тепла, рожева, ледь помітна, вона натякає на прихований тваринний магнетизм і вогку жіночність». Поглиблена увага до деталі – ось одна зі складових стилю Цілик. Авторка підкреслює, що у житті нічого немає зайвого: дрібнички, на перший погляд позбавлені сенсу, насправді складають невід‘ємну частку буття, а саме – філософію жіночого буття. Для Кіри Буцім важливо бачити людину та її оточення не ззовні, а зсередини; занадто яскраве ніби забиває особистість, позбавляє індивідуальності. І саме тому авторка так щедро додає до своїх текстів «дзенькання ложечок, насипання, наливання, уривчасті розмови, шурхіт ранкової газети…» Уся ця «буденщина» не дозволяє людині перетворитись на мертву пластикову ляльку у лоні мегаполісу.

То хто ж ВОНА,  Кіра Буцім? Прочитавши невеличку довідку про авторку та порівнявши деякі біографічні дані її героїні, знаходимо дещо схоже. Ірина Цілик (авторка поетичної збірки «Ці») є режисеркою за фахом так само, як і її героїня Кіра Буцім (за короткою версією «Бу»). Автобіографізм як одна із яскравих рис жіночого письма: емоційність та відвертість, ліризм та суб‘єктивність.  

Життєпис Кіри Бу триває у двох часових зрізах: минуле-теперішнє. Минуле героїні тісно пов‘язане з історичними подіями країни, в якій народилась і котрої, одного дня, просто нестало: «…пішовши за тиждень до третього класу, Кіра дізналася, що вона вже не стане піонеркою, а назавжди лишиться жовтенятком». Відповідно до часових комбінаторик сформована композиція книги. Читач має змогу познайомитись із дитинством та юністю героїні: це така собі ретроспектива з уст уже дорослої Кіри Бу. Хоч і «дорослою» Кіра іноді виглядає досить умовно – так звана дитячість (або інфантильність) як мірило справжності та відвертості є рисою якщо не характеру, то однією зі складових її  внутрішнього світу. Власне, саме «подорослішанням» і закінчуються останні сторінки книги, бо, як пише Кірина подруга, - «це не так уже й погано – те, що ми подорослішали» .

Торкаючись теми інших героїв книги, можна впевнено сказати, що вони існують. Чоловічі персонажі є доволі епізодичними, а от жіночому товариству поталанило більше. Однією із найбільш колоритних героїнь є Марта, подруга Кіри. І саме цей образ втілює тему жіночності чи не найкраще, хоч прописаний він досить поверхнево. Взагалі, якщо вести мову про героїв «Післявчора», то авторка не стільки пише про них, як просто переповідає (зображає) їх, а іноді відбувається навіть досить хаотичне нагромадження героїв-минулого та героїв-сучасного. Можна застосувати у даному випадку порівняння із кінокартиною. Чи є це ґанджем книги? З одного боку – так (бо сюжет, із-за швидкої прокрутки кадрів, досить часто втрачається).  А з іншого боку – автор завжди має право на особистий експеримент у застосуванні вербально-зображальних прийомів.   

Варто сказати про мову книги «Післявчора». Ірина застосовує різнорідні мовні елементи. Так звані «соціальні» персонажі часто розмовляють суржиком, як от тіточка, що продає квитки на вокзалі: « Ес ве, триста гривень, падайдьот? »; присутні елементи молодіжного сленгу; чималі репліки англійською мовою авторка застосовує у стосунку до персонажів-іноземців. Такий експеримент зі словом доволі органічно сприймається, але… Мова наратора, особливо у контексті такої неоднорідності, мусила би бути якщо не бездоганною, то хоча би наближеною до такої. Досить часте зловживання оповідачем русизмами спонукає читача згадувати правопис: «в‘язані шкарпетки» (плетені шкарпетки) , «знімати квартиру» (наймати квартиру) , «ставні» (віконниці) , «сиро й вогко» (вогко або волого) тощо. 

У певному сенсі книга – то завжди «голос» епохи. Яким він є? То вже залежить від багатьох чинників. Кожен автор обирає власний шлях самовираження: хтось – мавпуванням ідей та позичками текстів-цитат у класиків та знаних романістів, а хтось – пропонує може не завжди ідеальний, але індивідуальний погляд (манеру, стиль, ідею).

Текст Ірини Цілик не є досконалим. Але що вдалося Ірині найбільше, то це бути і залишитися щирою до останньої сторінки власної книги. Відвертість, з якою вона змальовує події має дуже важливу рису, якої дещо бракує сучасному жіночому письменству. Це – почуття міри у власній відвертості. З одного боку – авторка досить сміливо змальовує інтимні подробиці життя своїх персонажів, а з іншого – не переходить тієї емоційної межі, за якою інтим перетворюється на вульгарність та  несмак. «Післявчора», у певному сенсі, є тією синекдохою, яка передбачає подальше художнє вираження авторки та здобуття чогось ціліснішого у світі сучасної літератури. Будемо вважати, що текст Ірини Цілик – це долучення до полілогу  якісного жіночого письма, що здатне зацікавити не лише жіночу аудиторію.

Цілик Ірина. Післявчора. – К.: Факт, 2008. – 120 с. – (Сер. «Exeptis excipiendis»).

Від редакції: Рецензія надійшла на конкурс літературних критиків