Кожен поетичний текст Гойко Божовича – це окрема історія, подія, точка, що поєднує в собі момент переживання, минуле (недавнє чи дуже віддалене у часі) та позачасовість. Якщо уявити поезію Гойко Божовича як систему координат, то її ліричний герой завжди у точці нуль, тобто в епіцентрі. А головним героєм цієї поезії є думка, яка «прошиває», пронизує простір і час, рухаючись з найбільш високою із усіх можливих швидкістю і, власне, долаючи неможливе. Саме думка надає слово і смислу буттю, вміщеному у тексти Божовича. Це дазайн-поезія, а тому вона ніколи не втратить своєї актуальності, завжди зачіпатиме людину, адже вона про переживання людиною себе у великому світі, який постійно трансформується, перетікає із форми у форму, підкреслюючи свою велич і водночас крихкість людини та тимчасовість раси людської.

Гойко Божович належить до того покоління, яке пережило Югославські війни, тому тут багато болісних тем, навіть до апокаліптичних картин, як-от у вірші «Малюнок». Але читач не натрапить на жодне нарікання: очевидно, тому що автор зазвичай історичні теми виводить на рівень міфу та архетипу, створюючи епічну атмосферу. Зокрема цими темами для українських читачів вірші Божовича звучатимуть актуально. Тому особливо відлунюватиме розділ «На нічиїй землі».
Поезія Божовича – це територія вишуканого метафориста («слова / Прослизають між нами, / Як форелі / В гірських потічках…»). Ще один помітний засіб Божовича – деталізація. Із чітких деталей та кольорів він збирає свої панорами.

А якщо говорити про графіку віршів Божовича, то це поезія чітких ліній ландшафту, рельєфу та горизонту, що дуже вдало і точно передала в ілюстраціях дизайнер видання Марія Білінська.