Завантажити

Шкода, що ми з тобою зараз по різні боки тої непевної межі, яка пролягла нездоланно між твоїм “білим” світом і моїм теперішнім буттям у невідомому для тебе зареаллі... Шкода, старий друже... Ой, як шкода... Шкода мені, що й тебе зачепив ізнову недоречно, ізнову посеред ночі, аби мимоволі нагадати твою тодішню втечу від мене під час останньої нашої спільної приключки. Не сперечайся, знаю, що ти не зовсім тікав од мене, бо мав рятувати себе. Начебто і вчинив ти тоді дуже розумно, наче й зовсім правильно, але не за нашими правилами, не за прабатьківськими звичаями святого побратимства. Через те я тоді залишився навічно там, звідки доводиться мені всупереч моїй волі турбувати інколи і твоє хворе тіло, і бентежити твою, приспану для чогось і кимось, совість. Тільки не сприймай мої думки як образу від мене, як мій докір, бо то твої думки...”
Мені не було дивним, що мене розбудив цієї ночі голос Довбні. Він, а точніше – його знедавна зовсім хрипкий голос, досить часто приходив до моїх снів після того, як я втік з тої чорної прірви після моєї раптової, але щиро мною усвідомленої, відмови від усіх її скринь і скриньок із рідкісними прадавніми коштовностями, через раптову для моїх почуттів болісну відмову від бажання загинути разом із Довбнею. Робити невимовно тяжкий вибір між загином і життям із почуттями провини несподівано постало переді мною за мить перед тим, як я усвідомив усю всеохопну і далекосяжну охоронну силу підземелля, про яку так наполегливо намагався пояснювати нам старий Вчитель. Навіть втовкмачував уперто по кілька разів, як недоумкам. Ні, я не сам зрадив і Довбню, і наші давні звичаї, бо ж він так і не захотів почути моїх розпачливих закликів до порятунку, коли я слізно благав його у повному відчаї, аби він покинув урешті-решт свого важченного заплечника з награбованим золотим непотребом і почав через не можу повзти за мною на ясну шпарину рятівного світла попереду. Вочевидь, що той далекий і близький водночас вихід з тунелю бачив лише я, саме він і вплинув на мої рішення покинути очманілого напарника з чужими скарбами наодинці, а самому мерщій тікати якомога далі з отого, вочевидь занадто гиблого, місця. Що мене найбільше потім здивувало і дивує по цей час, це моя тодішня раптова згода лише на свій порятунок без друга, не зважаючи на те, що ми колись і не воднораз рятували один одного з гірших, більш безвихідних ситуацій (так мені гадалося тої миті) без огляду на власну долю. А тут раптовий спалах у свідомості, що я знову став зовсім вільним від невідомої злої сили, яка відпускає мене на свободу, бо ж геть нічого з чужого добра не залишив у своїх кишенях, а свого натоптаного лантушка покинув одразу, коли підсвідомо відчув наближення чорної загрози, про яку стільки разів нам нагадував старий Вчитель. Можна було б узяти із собою якусь одну цяцьку, лише одну, для того, аби похизуватися хоч трохи перед невідомо ким, але не зміг я себе пересилити, бо того не дозволила мені застережна думка, беззаперечно вона була породжена настановами старого, що доведеться тоді за місяць-два знову завітати до прірви з тою цяцькою. А повертати її треба край вчасно, бо коли Вчитель сам спізнився лише на кілька днів, то і всох одразу на очах здивованих односельців настільки, якби він перетворився спочатку на живу мумію, а за день-другий відійшов од них і назовсім. Усе постало тоді перед моїми очами, ще й голос подібний до Вчителевого дружньо прошепотів у саме вухо, аби тікав, поки дозволяють мені ще врятуватися. Отож і поліз я тоді до рятівного світла без нічого, без ніякого сувеніру я прямував на заклик до можливого порятунку, на слабке світло надії я потягся до живих людей, втрачаючи останні сили і вже не оглядаючись, чи наслідує мого прикладу давній товариш...
Коли й досі я вважаю, що в тім випадку вчинив єдино вірно, чому тоді так часто до моїх снів приходить привид побратима і боляче докоряє мені? Чому, коли й сам уже усвідомив давно, що не треба було нам йти по приховані пращурами скарби з нещирими намірами? Може, десь гризе в моїй душі хробачок сумніву, що не треба було тоді панікувати, а спробувати рятуватися обом разом?...
Мені не було дивним цієї ночі слухати те хрипкувате шамотіння, хоч і дуже подібне до голосу Довбні, досить схоже навіть з легким нашаруванням дивного шумовиння, я звик до всіх його нічних теревенів як повчальних настанов, так і до звинувачень у чорній зраді, Звик ще у лікарні, настільки звик, що інколи чекав на них, але ніколи не вважав за потрібне поділитися його відвідинами, його балачками ані з ким із теперішнього скорботного оточення: зі своїми справжніми лікарями і з удаваними – зі слідчими, навіть Сірому ніколи не прохопився жодним словом. Навіть із ним, хоча він залишився єдиним, хто справді приходив і приходить до мене зі словами щирої втіхи...
Мене випустили з тоскної психушки не тому, що лікарі відчули моє повне одужання. Так їм “порадили” оті дуже меткі хлопці, які й досі лише вдають із себе переді мною вірних послідовників Гіппократа. Вони вже майже рік навідуються

читати