Завантажити

якоїсь надто правильної форми, а край трави стирчить з-під піску, я вже казав, шмат плямистого брезенту, з якого був колись у Довбні невеличкий намет на два місця. От, і все. Все, якщо не звертати уваги на дивне передчуття якоїсь тривоги, скоріше за все – непевности. Маю ще деякі натяки з підсвідомости на близьку загрозу, а вони мене жодного разу не дратували без причини. Смійся, але й неприємний холодок у пучках пальців. Аби тобі переповісти хоч дві-три мої пригоди із кількох сотень, тоді б зрозумів, чому я й досі живий. Хоча, ну, бачу я, що всі мої намагання бути із тобою щирим, тобі по цимбалах, ти в подібні штуки не віриш, сам не так давно говорив, то й розповідати не хочу. Нема для чого витрачати слова.
- Не хочеш, то й не треба. Але все-таки надто дивним будеш виглядати перед нами, якщо там виявиться та сама дірка, яку ми шукаємо. Міг би для понту зупинитися хоч трохи подалі. Відчуття маю, що вар’ята граєш, але не можу зрозуміти для чого.
- Я ж казав, що ти не зрозумієш. Ні-ні, не скаженій, прошу, просто я не так висловився, не точно, ти не зрозумієш не тому, що не тямиш через відсутність деяких клепок, зовсім ні, бо ти занадто вже заангажований на невіру в щось потойбічне, надприродне, чого не можна помацати руками, надкусити, пожувати.
- А ти що хочеш сказати? Ти насправді у всю ту прадавню чорну маґію чи новітню парапсихологію віриш?
- Важко сказати. Просто не відкидаю геть зовсім, а намагаюся зрозуміти, хоча це завдання не з простих. Чекай, ось і криниченька. Зовсім близько, а Рудого десь чорти носили майже з годину.
- Мився він тут, потім полежав, відпочив.
- Відпочив? Ти бачив, що він як сніп під вітром звалився. Поставив цеберку і зразу впав поруч. Ще й занадто лагідним до мене став, не заводився, навіть до мене жодним злим словом не озвався. Дивно. Хоча. Як сказати, ледар він у тебе. Звичайний ледацюга і до чарки надто тягнеться. Але не до нього. Звідтам, мабуть, пробивається джерело, хоча й не таке вже потужне, бо ж й маленького ручаю не видко, точиться під землею, а зверху лише гадючиться висока зелена трава вузькою смужкою. Чекай, я щось перевірю. – Малий дістав з внутрішньої кишені якусь невеличку чорну коробочку і поклав її край чорної колоди, через яку ще весною під час танення снігів могла точитися плівка прохолодженої води, та наприкінці літа настільки втомилася, що приховалася подалі від спеки на глибину більшу за два метри. З приладу почувся тонкий писк. – Чуєш, Ґедзю, зовсім трохи попискує, але подивися на цифірки, що заблимали – наче й невеличкі, як порівнювати з урановими копальнями, але значно більше норми для постійного перебування людей.
- Пусте! Ми ж проїздили повз ті копальні. Трохи був знайомився з ними, коли ще політикою бавився. Тут цього добра під землею скрізь удосталь, але ж люди у цих степах над цими покладами живуть століттями, як не тисячоліттями, не просто живуть, а й дітей нормальних народжують. Знаєш, скільки видатних людей народилося саме в цьому обмеженому куточку посеред степового безкраю: вчених і письменників, а найбільше – крутих і різних, навіть ворогуючих між собою, політиків. То, можна припустити, бо не я один такої думки, що трохи підвищена радіація у цій місцевості таки могла вплинути на подібні обставини прояву легеньких аномалій для народження непересічних особистостей. Навіть до імперської столиці колись тягли на найвищі посади звідси цілими гуртами відомих діячів. Але ж я про інше, про найперше, про твою дивну поведінку, – ти зараз мені знову скажеш, що лічильника взяв у дорогу випадково разом із грудкою солі, сірниками, носовичками та чистими шкарпетками, га? Знов прошу, аби не грав переді мною вар’ята, давай пояснюй.
- Це ти переводиш на смішки. Якщо ти в них віриш, то твоя справа. Все-таки мій лічильник біля цього джерельця пищить досить голосно. А коли з тобою погодитися на твої майже наукові припущення, то я маю право бути хоча б отаким неабияким чуйком, коли не став політиком чи бізнесменом, бо мої діди і прадіди теж із оцих одвічних степів. Довірся мені, друже, зачекай трохи, поки поназбирую іще фактажу. А зараз ми трохи освіжимося джерельною водичкою, бо з одної цеберки води нічого з нами не станеться, повернімося до хлопців, повечеряємо. А коли завтра вранці почнемо копати, я все-таки буду перевіряти на можливу наявність загрози, буду попереджати. До певної міри можна буде просуватися і під землею, коли пощастить зайти, бо маю із собою трохи необхідних піґулок. От, ізнову кривий посміх! Я ці речі, Ґедзю, завжди із собою беру, коли треба податися до невідомого провалля. Між іншим, страшне, які вони дорогі, хоча і знайти їх навіть за таку ціну досить важко навіть зараз, але в мене лишилося трохи зі старих запасів з одної приключки далеко за межами нашого краю.
- Гаразд, доживемо до завтра. Але йтимеш разом із нами поруч, навіть попереду, аби й хлопці не стали підозрювати, що той клапоть брезенту ти підклав заздалегідь, а під ним чи в ньому на них чекає один із твоїх знаменитих сюрпризів. Ти

читати