Завантажити

знав чисту правду з усіма найменшими подробицями виконання свого злочину, то згадані замовлені писання не могли його заспокоїти настільки, аби він хоча б зрідка не замислювався над тим, чи не залишив по собі які-небудь помітні сліди на місці злочину чи десь деінде, приміром, коли шукав ту кляту валізу в заміському маєтку Макса. Може, міг залишити мимохіть десь відбитки своїх пучок, коли знімав рукавички, бо в них надто пітніли пальці. А ще перед тим, коли він привіз до Макса весь архів і кляті коштовності? Хтось же міг його тоді запримітити, хоча й намагалися вони з Максом ховатися від покоївок та іншої челяді, але ж хтось і міг ненароком... Отож, нишпорки після опитування не тільки всіх причетних а й лише трохи дотичних теж могли зі слів свідків змалювали портрета невідомого відвідувача, який для чогось приходив надто втаємничено до хазяїна, ховаючись від будь-кого саме напередодні загибелі пана депутата. А коли не стер на сейфі хоч один відбиток? Гляне прикордонник на нього при проходженні паспортного контролю, а вони мають погляда професійного, то виду не подасть, навіть брова в нього не сіпнеться, а пальчики зафіксує, міліціянтам настукає, а вони пастимуть дурноголового повертайла до того, поки не пов’яжуть з речовими доказами. То задля чого їхати і шукати, нервуватися, знайти і віддати геть усе, навіть власну свободу...
З почуттям великого перестраху, яке Орест намагався приховувати навіть від себе, він усе-таки зібрався летіти до краю вслід за Мартою вже наступного дня, бо засліплювало йому очі не лише сяяння коштовних цяцьок зі скарбу, а й нестримне бажання помститися Максові до самого кінця. Орест починав тремтіти від гніву кожного разу, коли згадував Максову підступність, забуваючи про всі свої побоювання. Хоча, коли вже бути відвертим, помста своїй жертві після її смерти не може бути названа шляхетною. Але Орест збирався до краю саме по неї...

7.
“Мені не вистачає лише створити моїм супутникам на їхніх очах маленьке диво для нового вибуху пристрастей серед їхнього загального здивування, обурення і, можливо, потягу до здійснення щирого мордобою за всю мою попередню брехню з приводу того, що я начебто не знав справжнього входу до підземелля, коли відхрещувався навіть від знання, де воно є. Наприклад, осьо, саме зараз мені треба з гуркотом провалитися на цьому місці не до якогось, а до цілком конкретного, хоч і не парадного, входу чи й одразу до передпокою тої прірви, до якої так спрагло тягнеться Ґедзь зі своїми хлопцями, не дослуховуючись до моїх пересторог. Провалитися несподівано і результативно, як то вже сталося зі мною одного разу в гірському лісі, коли я відбувся легким переляком, але допоміг мимоволі панові Оресту знайти той давній командний бункер, на пошуки якого він витратив багато років,” – раптом подумав Бруно-Малий, але враз сердито вилаявся до себе, бо водночас пригадалися йому і важкі лантухи з архівними документами, і ще та важка Максова валіза, яка не дає спокою вже кілька місяців поспіль двом стареньким людям. Недавня пригода в гостях у пана Ореста йому пригадалася знову, коли вони проїхали вздовж, ледь помітних місцями на тлі підсохлої наприкігці літа травиці, залишків давніх слідів якогось позашляховика майже з кілометр до низу вибалка і зупинилися на відносно вільному місці від густих чагарників і поодиноких акацій. Бруно-Малий відійшов на кілька десятків кроків у бік від авта і побачив між досить щільними зарощами кущів терну і степових маслин дивне заглиблення майже правильної овальної форми, більший діаметр якого мав трохи менше двох метрів. Його здивувало не саме, явно штучне і порівняно свіже, утворення на зеленому положистому схилі, а те, що з білого піску стирчав шматок якоїсь матерії, схожої на тонкий плямистий брезент військового намету. “Гукати зразу всіх Ґедзів, чи нехай спочатку отаборяться? Але ж таки натовчуть мені пику!” – Не встиг запитати сам у себе подумки, коли почув десь з-за спини зобиджений голос Рудого:
- Гей, Малий! Ти чого прогулюєшся, наче фраєр вечірнім проспектом? Ти ж не настільки малий, аби філонити від роботи, йди мерщій до нас на поміч, треба ж не лише намета напнути і вечерю зготувати! Диви, як стрімко хмари насуваються, вечір близенько – тут швидко стемніє! Хіба не бачиш?
- Вже йду. Вже й відійти не можна од вас хоч трохи далі, навіть за малою потребою на даси сховатися від твоїх очей! – Малий відгукнувся без затримки, але недавня думка, що варто було б показати зараз Ґедзевій команді свою знахідку, зразу щезла. – Ой, бачу, що ти ніяк не можеш до мене змінити свого ставлення хоч трохи на краще! Я ж тобі вибачив навіть дурного удару по голові, дурного й підступного з-за рогу. Так не роблять шляхетні люди! А ти? Ми ж на кілька день стали тепер одною командою, то вже маєш змиритися, тобі ж нема де дітися від цього! Протримайся, Руденький, лише день-два, а потім позмагаємося з тобою на рівних при секундантах – хто кого дужче потовче.
- Годі вам чубитися! Часу справді нема, - гримнув до них трохи роздратовано, але

читати