Завантажити

суворий вишкіл, який був майже таким самим, як і він отримав колись під час служіння у спеціяльних загонах. Коли вже згадався йому приїзд Марти, то вирішив прискорити вирішення однієї давньої авантурної задумки, яку варто було б здійснити до Мартусиного приїзду, бо інакше того не станеться вже ніколи. Він став несподівано гостро відчувати після зустрічі зі стареньким подружжям тихесеньке нашіптування з підсвідомости, що доведеться йому позмагатися за Марту з отим пройдисвітом Орестом, якщо для несподіваного припущення й справді є досить певне підґрунтя. Бруно захотів прискорити здійснення недавньої задумки щодо нової прогулянки до певного місця посеред степу, в якому колись пощез чи загинув Довбня, прогулятися, може, востаннє, бо з’явилися знову там шукачі невідомого лиха на свої дурні голови. Одну зграйку начебто вирахував, то збирався другого дня завітати до них на розмову. А ще зі спогадів про степові пригоди Бруно, тоді ще звався Малим, найбільше зацікавили ще колись дві причетні до того давнього дива речі, навіть не трагічне щезнення Довбні, чи тиха хвороба його давнього побратима з їхніх спільних військових пригод. Ні, хоча й це викликало тоді серед його тодішніх колеґ якщо не панічний переляк, то легенький перестрах. Йдеться не про наявні чи уявні жахи, а про кілька дивовижів, з якими довелося тоді стрітися, які не могли мати ніякого наукового пояснення. Хоча б та прикраса давньої цариці, яку передав Довбні старий Вчитель на експертизу, виявилася з такого щирого золота, такої чистоти, якої й сьогодні не можна досягти навіть при плавці у невагомості на космічній орбіті. То звідки вона потрапила до Вчителя? Хто і коли міг її зробити з такого матеріялу? Чому Вчитель так наполегливо нагадував Довбні, що треба повернути до села не пізніше як за місяць ту невеличку золоту цяцьку, нагадував кілька разів навіть за той короткий час розмови за чаєм, коли Малий був присутнім і не виходив на постійні перекули надвір? Невже це не є збігом обставин, що Вчитель за той місяць змарнів до такого стану, що несподівано швидко відійшов до іншого виміру? А він благав так настирно, так завзято, наче й справді знав, що від учасного повернення тої прикраси залежить його життя. Мріяв же старий навіть провести із собою вчених археологів до тої містичної прірви, йому лишень відомої, коли їх привезе до нього Довбня. “Стоп! – Раптом щось постукало до Брунових роздумів з проханням на дозвіл увійти, - вочевидь, що один зі входів до підземелля має бути неподалік від вчителевого села. Він же був на той час їхнього спілкування геть слабий, аби самотужки долати чималу відстань. Якщо припустити, що та темна чортівня або світліше закляття для непроханих гостей направду існують, чи й зовсім нема там нічого подібного, але ж у них просто вірував і досить щиро старий Вчитель, що його й згубило врешті-решт, бо досить часто самонавіювання діє набагато потужніше будь-якого наврочення чи пороблення. Коли у тому щось насправді є, то не міг він тримати у себе вдома ті прикраси довше, ніж дозволяла йому невідома (чи вигадана ним самим) сила, він брав їх кожного разу для показу і потім незабаром повертав. Близько має бути! Зовсім близенько! Бачив я тоді біля криміналу Сірого, його, як майже всіх з оточення Довбні, викликали на нудні співбесіди слідчі щодня одного за одним поспіль, то наче ж він мені сказав напівшептом, що селяни чули десь за Сухою балкою вибух саме того дня, коли зник Довбня, а його напарник сам приїхав до дурдому теж із цього степу і здався до лікарських рук теж того самого дня. Треба перевірити довкола села підозрілі місця, але селян не зачіпати ні в якому разі. По-перше, чужакові вони ніколи нічого не скажуть путнього, а по-друге, можуть і зателефонувати кому не треба. Ще не вистачало, аби тупі поліціянти реанімували глуху справу, тоді почнуть знову тягати на співбесіди, ще й, можливо, витягнуть зі своїх шухляд і Максову справу. Вистачить мені тих двох поліцейських наїздів на мене з надто тривалими “співбесідами” зі слідчими за останні три неповних роки. Краще б пригадати, а що тоді старий говорив-балакав наскільки їхнє село надто давнє. Він розповідав у захваті навіть свою версію щодо його походження, про якусь там давню касту охоронців, але ж ніхто з нас не йняв віри йому, хоча ми й на кпини не підіймали, бо його оповідки були цікавими. Казочки, байки, леґенди чи давні перекази виникали завше все-таки на реальних подіях. Треба було слухати тоді уважніше. Може, Довбня і слухав ті оповідочки з більшою довірою, але все одно не вберігся. Аби ж тоді нинішнє знаття мені мати, я б теж на вчителевому подвір’ї ґав не ловив, якби... Якби у байках старого не почув отих зовсім антинаукових домішок з присутности в підземному некрополі загадкової чортівні... Гаразд, треба було б подивитися на місці, як там є, як буде, як карти ляжуть. Завітаю взавтра до тих вар’ятів, які надумали щось у степу знайти, прогуляємось, поки Марта не прилетіла. Більше ніяких справ, крім боротьби за Марту. Чим святі не жартують, коли чортівня веселиться! Давно не

читати