Завантажити

отже доведеться йому лізти й насправді найпершим під землю, коли знайдуть вхід до підземелля. “А, може, не знаходити? Хай самі шукають, я ж їх попереджав, що часу в мене обмаль, бо ще попереду маячним вогником блимає стара-нова проблема з Мартою-Мартусею. Ой, як ґрунтовно розбиратися треба буде із нею! Що їй там припекло? Щось там негаразд у неї з паном Орестом і спадком славного дядька Макса, бо у раптовий спалах щирих почуттів до призабутого коханця важко мені повірити, коли кілька місяців поспіль жодного разу не озвалася,” – лише згадав Малий про близький приїзд Марти, про вічно похмурого лісовика Ореста, то мимохіть нагадав собі, що він водночас і Бруно, а як стрінеться з Мартою, то волів би таким і зостатися, нехай лише для неї одної. Не вірив у її почуття, але хотів, аби вони були. Згадав, сіпнувся – чи не вийти зовсім з машини, та побачив, що вертати для нього стало вже запізно, бо вся компанія підтримала його жарт і теж почала скандувати в один голос, в якому почулося рішуче сподівання щодо швидкого перетворення жарту на дійсність:
- Вперед, за скарбами! Йо-хо-хо! І барило пива! Ні, цілих два за ту скриню мерців! Йо-хо-хо!...
Від такого вибрику несподіваних веселощів серед команди Ґедзя, яка сталася одразу після справжнього допиту на перевірку лояльности приблукалого до них партнера, трохи полегшало на душі й Бруно-Малого, що він не став стримувати емоцій братви тим зауваженням, що їх можуть почути селяни. Почути і бозна що подумати. Та хлопці й самі майже одразу притихли, розглядаючи на вуличках поодиноких перехожих. Полегшало Брунові-Малому, але передчуття якоїсь непевної тривоги не полишило, причаїлося, але не зовсім, бо все-таки продовжувало йому нагадувати про себе легеньким холодком у пучках пальців лівої руки – саме через такий спосіб його завжди попереджало надто розвинене відчуття про щось вкрай неприємне у різних несподіваних ситуаціях. Воно й постало перед ним досить скоро загадкою, дивом чи проявом якоїсь і справді містичної сили, наміри якої не були проголошені одразу. Але зараз лише зачепила легесенько й приховалася...
У напруженні проїхали мовчки за селом ще майже з десяток кілометрів більш-менш пристойною ґрунтівкою, потім звернули на зовсім вужчу степову дорогу, яка слугувала лише для сезонного проїзду фермерської техніки вздовж густої лісосмуги, яка тяглася між ланами і вибалком, який що далі крутився, ширшав і глибшав. І без прохання Малого їхати поволі джип ледве сунувся вперед, долаючи із зусиллями баюру за баюрою.
- Ти диви – скрізь пилюга над шляхами туманом стоїть, а тут наче злива повеселилася, - та на більше зауваження не знайшлося слів у Малого, бо він пильно вдивлявся до кожного розриву між поодиноких дерев і густіших зарощів чагарників край вибалку, навіть опустив трохи шибку бокових дверцят. Трохи – лишень на вузьку шпарину, бо з глибоких баюр досить часто злітали великі бризки брудної води, які вже повністю заляпали вікна. Нарешті попросив зупинитися. Він вийшов із авта і став у задумі перед ледь помітними, давніми коліями від коліс з глибокими візерунками, які й зовсім губилися далі в густій траві посеред терновику на схилі яруги. Мабуть, ще рік-півтора тому з’їхав тут донизу якийсь позадорожник надто зволоженим ґрунтом на узбіччі, уминаючи до нього покривний трав’яний шар навіть своїми широкими колесами. “Рік-півтора? – Перепитав подумки сам себе Малий, подумав і відповів собі так само подумки, – без ніякого сумніву – півтора, бо саме тоді щез Довбня. Добряче був завантажений його джип, коли так глибоко загрузав на з’їзді, навіть залишки колісних слідів трохи збереглися, мабуть, після того постала така гаряча посушлива погода, що запекла на цеглу глибокі шрами-борозни на глевкому чорноземі. Але ж його напарник мав теж тікати звідси тим самим слідом, де ж його колія? Якщо вже трохи підсохла земля, а до того ж – мінус сто кілограм Довбні, а в одязі й більше, мінус опорядження для підземної експедиції, мінус запаси харчів... Отже, знову мене не підвела інтуїція, чи що воно сидить в мені та постійно підказує? Від кого такий спадок? А, хіба не все одно! – Трохи подумав і раптом здригнувся від несподіваного припущення, - коли знову була мені підказка з підштовхуванням у спину від якоїсь невідомої сили, як дізнатись і від кого, що то за сила? Чорна чи світла? Чи знову лише сліпий випадок – просто випадковий збіг обставин? Чи не забагато їх мені трапляється на моїх манівцях? Хто б мені пояснив та заспокоїв?”
- Ну, що там? Чого стоїмо? Заблукав, провіднику? – Нервово загукав з авта Ґедзь до Малого.
- Вже рушаємо. Проїдемо трохи далі, але вже донизу цього вибалку. Спускаємося тихенько тут, і спробуй, Мовчуне, вдивлятися до поверхні і до ламаного гілля, бачиш, там досі чиїсь сліди ще зосталися, не позаростали, їдьмо за ними, - озвався Малий зовсім спокійно, наче й не помітив занепокоєння у запитанні Ґедзя, бо самого ще не відпускали власні думки.
- А що там далі побачимо?
- Аби я знав, але рушаємо, бо покищо нам тільки вперед, - поставив

читати