Завантажити

одступником із тобою разом через твою підлу брехню? Мав би я сповістити кого треба про твоє відступництво, але ж як зламати себе і порушити таємницю сповіді? Поставив ти мене перед проблемою, але пізно про те.. Отож, нам уже нема дороги до старого берега, коли таку розбурхану річку майже перейшли, коли до жаданого скарбу лишилося кілька кроків у воді по коліно, бо стрімка течія вже за нашими спинами каміння котить до долини...” Панотець скінчив свою задовгу проповідь, потім іще налляв собі до склянки пекучого трунку, хильнув за один ковток і замовк у гіркотному задумі. Орест не зважав на одкровення священика, бо здавалося Орестові, що зовсім нещирим було намагання давнього товариша виставити себе перед ним для чогось більш святішим ніж він був насправді, хотів було навіть копнути його в’їдливим словом, але промовчав, стримався, не став, як не кортіло, відповідати тим самим чи й більшим на справедливі, начебто, звинувачення. Недоречним вбачав і нагадувати чи не єдиному надійному своєму помічникові, чому той свого часу подався у священики, обираючи собі самої віддаленої й малоприбуткової парафії. Знав Орест і відповідь, що завжди вертати треба до коренів своїх, до могил батьків і дідів...
Проте згадувати про цю неприємну розмову Орестові було вже ніколи, бо він уже стояв під скляним склепінням аеровокзалу серед гомінкого натовпу і напружено дивився у спину Марти, коли вона швидко проминула всі митні формальності й прямувала з іншими пасажирами до посадки. Зрештою за якимось поворотом зникла її розкуйовджена копиця пшеничної соломки. “Так жодного разу і не озирнулася, рукою не змахнула на прощання, - раптом подумалося ображеному Орестові, - ні, на дурне діло вона мене спровокувала. Невже через якісь сантименти до того байстрюка Бруно? Чи вона просто від мене вирішила втекти? Нічого, кралечко, ти далеко не втечеш, поки маю довіреність на доступ до твоїх банківських рахунків, зроблю так, що прибіжиш сама і швиденько. А навіщо їй повертатися? Як навіщо? Нехай і пожила вона тут, можна сказати, що у клітці, але ж ґрати зі щирого золота ковані! Ані в чому не було відмови за її ж таки грошенята. Це нині її, а донедавна дядькові! Аби ж не я, то мала б вона на здіснення своїх бабських забаганок лише копійчані крихти із чорного заробітку чи якісь подаруночки від дядечка до чергового свята, а буднів же багато більше є! Йой, як згадаю ціни на її косметику! А навіщо воно їй малюватися в її роки? І без того парубки заглядаються.”
За годину потому, вже сидячи у барі, Орест із чаркою добалакався подумки сам із собою, що й біс із нею, тою вертихвісткою Мартою, тими скарбами Організації, які було знайшов він у давньому схроні, та видурив у нього її дядечко Макс. Після ще кількох чарок Орест добалакався і до вмиротворення з деякими рахунками Марти, до яких він з її щедрот отримав право діставатися будь-коли, розплатився карткою і подався до свого номера, де й заснув одразу глибоким сном майже праведника без ніяких сновидінь, навіть без постійного вертання до неприємних спогадів. Добре йому було, що не катували душу ніякі жахи, бо нічого приємного для себе зі свого життя не міг би згадати Орест і на тверезу голову. Навіть пригас глухий біль у грудях.
Вранці Орест не став пригадувати своїх вечірніх п’яних думок, серед яких і свого мудрого рішення залишитися з тим, що можна було б відхопити від надбаного Мартою спадку без ніяких зусиль і ніякого ризику для себе. Нехай би вона тоді залишилася з любчиком Бруно у далекому краю і не вертала до нього. Натомість він почав із новими силами розробляти схему подальших дій. Вирішив одразу залучити до справи Панотця, при тім лайнувся незлобливо на його адресу, що той пожлобився мати супутниковий зв’язок, то довелося Орестові надіслати йому телеграму з кількох слів – “чекаю на розмову”. “Нехай дістане ту термінову телеграму Панотець у своїм гірськім селі лише взавтра, а як інакше можна зараз вчинити з тим скнарою? Але, певен, що він здогадається, не розгубиться (тямущий усе- таки!), знайде швиденько можливість зателефонувати мені навзаєм, є ж серед його парафіян менш жадібні до грошей, що придбали сотові телефони. Тре йому буде поїхати на кілька день до столиці, трохи послідкувати за діями занадто самостійної Мартусі і того спритного байстрюка, поки я сам туди дістануся. До того ж, саме Панотець поставив крапку в міркуваннях Марти залучити до пошуків скарбу Бруно. Хоча, де дітися, Марта таки правду мала, коли казала, що доля врятувала Бруно від загибелі разом із пройдою Максом у моїй вогняній купелі саме для нас і лише для того, аби було кому допомогти ошуканим порядним людям відшукати Максову схованку. А що з ними обома, цією двійкою досить підтоптаних молодят, зробити після того, як поверну собі втрачене, то згодом час покаже, – майже заспокоївся Орест і вирішив теж податися за Мартою до краю навіть раніше, ніж їй пообіцяв, бо самого Панотця не вистачить, а залучати ще когось було б для нього не якоюсь нерозумною необережністю, просто не було кого вважати Орестові абсолютно

читати