Завантажити

колись у наших прадідів було в походах – ані краплі. Лише через несподівані обставини.
- На коня не варт, бо й у вашого позадорожника їх зо дві сотні, коли не помиляюся, але ж, маєте знати, хлопці, що й сама процедура “на коня” за давніми прабатьківськими звичаями, якщо її не порушувати, протримає нас тут до самого від’їзду, як не довше. Ліпше нам сьогодні прилучитися до звичаю сусіднього народу “на посошок”, тобто хильнути і спираючись на ціпка, почвалати домів, - заперечив з усмішкою Малий. – До того ж ми й так уже наприкладалися, гадаю, що нормально, аж достатньо для кайфу, для розслабухи після досить нервових перемовин, а мені зараз за кермо сідати. Ніхто з ваших не чіпав мого авта? Я лишив його за рогом вашої вулиці край хідника.
- Рудому було не до того, аби ще й над твоєю тачкою мудрувати. Йому розум затьмарили сумні спогади про давні степові пригоди, а найбільше, як ти сам маєш зрозуміти – твоя вправність пастки робити для довірливих скарбошукачів. Все-все, не гарячкуй, братане, вибач, ми справді дійшли згоди, що старе більше не згадуємо, а щодо “лише по єдиній”, ти правий на всі сто. Але ж давай домовимося зараз, поки не рушили в дальню дорогу, як тобі зручніше між нами потусуватися, під яким псевдо – Малий чи Карлос? Чи тобі байдуже?
- Між тими двома зовсім різними особами ще цілий рік такий собі Бруно волочився довкола депутата Макса, видатного такого покійника, і я теж мав загинути наприкінці першого року вірного служіння йому, згоріти водночас зі своїм роботодавцем – отим народним зас..., вибачте, обранцем. Певно, що ви мали чути про ту темну історію з нічною пожежею у депутатській хатинці кілька місяців тому. Чи ні? Бачу, що чули, бо ж ґвалту тоді було нароблено не лише на столичних майданах – на всеньку державу дісталося розголосу. За півроку до початку нової виборчої кампанії гине так підступно досить відомий депутат – яка гарна притичина не для печалі, а для передвиборчого піару його двічі народної партії, але то не було моїм клопотом. Мені довгенько псувала нерви ціла зграя психованих од безсилля слідчих із одним запитанням, яке лише їм здавалося простеньким до наївности і навіть майже ввічливим, а з якого такого дива я не загинув вкупі зі своїм шефом і не подався з ним разом у невідоме нікому позатойбіччя? Так от, оскільки всупереч долі, чи завдяки їй, отой помічник народного обранця (такий собі Бруно) зумів тоді вижити всім на подив, то може знову з’явитися поміж люди, але вже не серед вашої кумпанії. Коли хочете, то на пошуки слідів Довбні піде з вами знаний йому і вам Малий. І годі вже справді тягати ледь живого кота за хвіст, на відпочинок – до ранку, компаньєрос! – Малий поставив порожню склянку на стіл і рушив рішуче до виходу...

3.
Того самого вечора десь на далекому острові посеред чужого моря, теплого до нудоти, тої самої години згадала про такого собі Бруно, якого врятувало саме для неї милостиве Провидіння, і змучена самотня жіночка – панна Марта, небога покійного депутата Макса. Згадувала вона ще не такі давні часи, коли вони вдвох із таким собі Бруно були не лише бойовими напарниками, але й безтямними коханцями навіть під час виконання багатьох делікатних бізнесових оборудок популярного депутата і водночас азартного бізнесмена, який в шаленій гонитві за ще більш шаленим скарбом нагло згорів у своїм помешканні від підступного замаху, що у гнівному запалі скоїв скривджений Максом його партнер. І скоїв так, що за кілька місяців напруженої роботи не зуміли найдосвідченіші слідчі столиці знайти винуватців, усім віртуальним підозрам до конкретних осіб не вистачило реальних доказів, то й довелося невдахам з кримінальної поліції все списати на несправність у газовій системі на кухні погорільця. А спритний виконавець того замаху – пан Орест, у минулому лісничий гірського масиву заповідних пралісів, спромігся приховати і саму панну Марту як від слідчих, так і від її напарника Бруно. Було для чого Орестові потрудитися і таки зуміти знайти ґрунтовні беззаперечні арґументи, за якими переконав Марту причаїтися на одному з численних острівних курортів посеред океану. Для самого Ореста єдиною причиною тримати при собі Марту було те, що вона отримала від свого погорілого дядька досить пристойний спадок, оскільки не знайшлося у небіжчика більше ніяких родаків. Саме через ту вагому спадщину Орест і приховав Марту від усіх її знайомих і від нахабних поліціянтів досить далеченько від рідного краю під своїм жорстким наглядом. Умовити Марту до втечі було нескладно, бо виклав Орест перед нею цілу низку обставин, нехтувати якими було б для Марти ризиковано. Визначальним було те, що вона ж-бо є громадянкою іншої країни, і тільки вона, як єдина спадкоємиця, була зацікавлена в загибелі дядька – для того і приїздила до краю, аби втертися в довіру родичеві та вписатися до його заповіту.
Мало минути аж кілька місяців од тої вимушеної втечі, аби почала згадувати Марта свого Брунчика зовсім інакше ніж у перші дні свого розкішного життя-буття в елітному готелі край берега

читати