Завантажити

Рудий походить, просидів у них у справжніх заручниках більше тижня. Конкурентам за розробкою Довбні підкинули Сірого підсадною качкою. Вони того гачка заковтнули досить глибоко, повірили, а потім у моїй пастці й підірвалися. Не кривися, Рудий, бо ж таким життя завше стає, коли хтось комусь намагається перебігти дорогу. Справжнє місце, гадаю, десь там, не дуже далеко, в межах декількох десятків кілометрів. Тобто в радіусі. Гарні координати і в мене? Про старого дивака-відлюдника, який знайшов ті скарби, про якого тоді багато писали, пізно розповідати, бо старого вже давно немає. Про полеміку щодо вірогідности існування того поховання давніх царів, а їх завжди ховали пишно, ви могли й самі читати, але ж там теж було досить багато різної лажі. Довбня жодного з нас до того місця близько не допускав. Ніколи. Останнього разу не взяв нікого навіть із найбільш довірених охоронців – вони подалися лише вдвох. І що ми маємо? Один з тих двох шукачів скарбів задокументований, як слабкий на голову, попросту – тихий псих, а від другого ані чутки, ані погудки – щез у невідомому напрямку, чи вимірі, чи часі. Щез славний пан Довбня без ніякого сліду, наче його зелені прибульці забрали тоді на одну зі своїх тарілок, чи чорти затягли до глибокого пекла, аби не грабував давнього поховання. Справді, хлопці, може, його корешок і шизонувся саме тоді, коли щось подібне із набалаканого сталося на його очах? Ні, з чого тоді могла поїхати в нього стріха?
- Пусте. Нахапав Довбня і щез. А другий між нами живе і не бідує, але просто ліпить горбатого із себе для понту, аби не обдерли його ненажери з поліції, з податкової, з ... – сам добре знаєш, що стає з людиною, яка несподівано розбагатіла.
- Ну-ну. Кажете, що знаєте і теж туди. Але ж те, що ви припускаєте щодо босів, то є не помилковим припущенням, а повною дурницею. От чого не могло статися, так не могло. Я про них багато чого наслухався ще від своїх комбатантів. Наші боси колись в таких тарапатах бували, один одного з-під обстрілу виносили. І не одного разу. Але ж навіщо комусь із них дурку валяти, коли й скористатися нічим не можна? Якби вони щось там знайшла справді цінного і багато, то б завіялися разом на далекі екзотичні острови. Ні, таки щось сталося у тому сховищі, може, порушили щось із досить суворих застережень старого Вчителя, шкода, що його вже нема. З ним треба було туди йти. Він би міг уберегти від біди.
- Які застереження?
- Ну, щось із того, що не можна виносити звідтам на світ Божий більше одної речі. Але й ту треба згодом, тобто за якийсь певний час, повернути, бо якась містична охоронна сила з давнього сховища дістане порушника, де б він не сховався. Відстань не має ніякого значення. Ще щось, але я тоді не дуже дослуховувався, своїх смішків не хтів старому показувати, то час від часу виходив з хати. Але, як зник Довбня і отак нагло, то щось почало пригадуватися з тих розмов. Не скажу, що щиро повірив у ті байки, але ж треба поберегтися. Все-таки доста є в нашому світі дивовижів, які не дають спокою навіть вченим, не лише пройдисвітам-екстрасенсам і тим, хто їм вірить.
- Добре, що ти хоч щось чув і про щось здогадуєшся, але ж воно якесь справді дивне місце, коли ніхто його знайти не може. Чи, братику, в того старого, мабуть, уже не всі були вдома, що почав лякати казочками дорослих пацанів. Хотів, а водночас і не дуже хотів поділитися своєю таємницею. Коротше, підеш із нами на пошуки? В нас і спорядження налаштоване і до машин упаковане. Навіть для риболовлі все є. Збиралися було й самі податися наприкінці цього тижня, але Рудий тебе помітив біля нашої хати, а ти йому, нагадую, не сподобався ще раніше, ніж відтоді, як перестрівся нам у степу. Сам розумієш, що коли двічі поспіль за тиждень хтось тобі перетинає доріжку, різні думки виникають одразу. Вони й привели нас до такого рішення, що треба тебе запросити до нас на гостини – побалакати по-дружньому. Але ж не второпали одразу, чому саме Рудий так охоче кинувся по тебе.
- Вже минулося, вибачення були щирі, хоча по очах Рудого бачу, що він не натішився. Краще хлюпни до склянки іще кілька крапель, братику.
- Без проблем. Мене можеш звати Ґедзем, я колись замолоду так свої сатиричні дописи підписував, Рудого ти вже знаєш, а цього мовчуна так і звемо всі – Мовчун, бо складно вичавити з нього зайвого слова. Але свою справу знає на відмінно. Отож, що ти скажеш?
- Коли старий почав ділитися з нами своїми таємницями, він був ще при доброму здоров’ї. Довбні дав на тиждень-два якусь зовсім невеличку золоту прикрасу для столичних експертів, аби вони подивилися й свою думку висловили. Але ж справа у столиці надто затяглася, бо результати аналізів галасу наробили. Багатьох ошелешили. У різних незалежних лабораторіях почали перевіряти по кілька разів. А того діда не стало за місяць – висох одразу на очах односельців. Довбня теж дивно пощез, його напарник третій рік у причинних животіє, а зі скількох військових операцій вони обоє поверталися завжди майже без великих поранень. Ні, щось

читати