Завантажити

там таки є потаємне і незрозуміле пересічній людині чи правовірному науковцю. Повірте, хлопці, на чесному слові, я здавна цікавлюся всілякими неймовірними дивовижами, але подібних до тамтешніх ще ніде не стрічав. Через те й покрутився там трохи, але лізти до пащі невідомому і не збирався. Чорна дірка, прірва без вороття, невідомість суцільна.
- А коротше?
- Гаразд. Я з вами прогуляюся. Маю дещо на думці. Якби не так, то не тинявся б там, але було б не зле прихопити з собою небалакучого екстрасенса, ну, якогось ворожбита чи лозоходця. Вони справді відчувають місця з іншою енергетикою. Це б значно прискорило пошуки того зареалля. Те, що там енергетика якась інакша, не маю жодного сумніву, присягаюся, хоча для вас те...
Ґедзь аж скочив стрімко з місця, засіпався нервово, наче несподівано його самого хтось боляче вжалив, а не він був схотів когось зачепити. Підстрибнув і нагло перервав співрозмовника матюччям, хоча перед тим кілька разів згадував, що закінчував універа:
- Твою ж таки ...! Так і перетак...! Я нарешті втямив, чому такого здорованя Малим й досі можна кликати, і чому він відгукується. Зморозити таку дурницю! Може, ти нам порадиш зняти взавтра кімнату для прес-конференцій в якоїсь популярної інформаґенції й там до всіх столичних журналюг звернутися з повідомленням, що зібралася славна кумпанія по скарби до печери сорока, або й багато більше, знаменитих розбишак, то запрошує всіх охочих до себе не лише з кінокамерами, а й з лантухами для коштовностей. Там, де відбудеться великолюдне шоу, доброчинним гуртом будуть роздаватися щедрі подарунки. Коротше, братане, коли можеш з нами стати до діла? Чи остаточно відмовляєшся? Лише не починай водити колом козу знову.
- Ні, тягти не варто. До того ж, справді маю великі клопоти десь днів за чотири-п’ять, не до ваших походеньок мені буде. То наступного понеділка, тобто взавтра, від’їдемо із самого ранку від вашої хати. Чи ви її офісом звете? Десь о шостій, не пізніше, аби нам дістатися до тої місцевости годині о другій по обіді. Довго з вами тинятися там не зможу, покружляємо між розораними курганами кілька день, якщо натрапимо, то натрапимо. Як ні, то й ні. Все-таки навмання їдемо. Минулого разу мені нічого в очі не запало, коли ми там випадково перестрілися. Коли нічого не знайдемо за п’ять-шість днів, то далі самі гуляти будете, як бажання не пересохне. Не хотілося б, аби з вами там щось відбулося неприємне, не кажу – трагічне, але не будемо вертати до питання щодо лозоходця, хоча він і став би нам у пригоді. Будемо сподіватися на фортуну, на щасливий збіг обставин. А я насправді маю за кілька день вертати до столиці, бо вже казав, що прилітає давня знайома, крім мене у неї нікого тут нема. Як і в інших краях теж нікого. Через те вона летить сюди саме до мене. Але я вже казав, натякав досить прозоро, що це зовсім з інших моїх походеньок і теж по чужі скарби, було тоді всякого, але тут на мене має чекати хеппіенд – хочу так сподіватися. Не посміхайтеся, це надто особисте, що не варто було й пояснювати...
В кімнаті запала тиша. Карлос-Малий запалив свою улюблену міцну сиґарету, чекаючи на відповідь нових-старих знайомих, які так брутально запросили його до себе на гостини. Він і сам не міг зрозуміти, чому погодився наприкінці балаканини знову податися до того степового краю, бо йому дійсно перехотілося шукати дивовижної скарбниці із підземним некрополем великих царів прадавньої держави, яку покійний Вчитель називав допотопною без додаткових пояснень, вважаючи свою гіпотезу беззаперечною. “Скільки ж відтоді тисячоліть проминуло, якщо у словах старого було хоча б щось наближене до правди?” – Раптом скинулося запитання в голові Малого. Йому навіть стало шкода, що тоді не став слухати уважніше всіх оповідок старого дивака, посміюючись подумки над Довбнею, над його нещирими залицяннями до Вчителя. Таки шкода, бо згодом Довбня зі своїм корешом не стали навіть півсловом згадувати оті дивовижні оповідки, а не те, щоб ще й розводитися з підлеглими своїми припущеннями щодо реальности давньої пам’ятки, навіть і серед кола наближених помічників. Залучили згодом лише кількох виконавців без особливих пояснень що і до чого, коли розробили багатоходову операцію з прикриття на віддалених підходах до своєї можливої знахідки. Щоправда, обіцяли натяками, що йдеться про щось надто важливе, про що не можна поки-що розводитися, але згодом кожен з причетних отримає свої пристойні преміальні...
“Як же, всі отримали по дві жмені степового вітру до дірявих кишень! Геть усі, щоправда, крім Сірого, але ж йому ніхто з усієї команди не позаздрив тоді, бо дісталася добра хата бідоласі не з тої заначки пана Довбні,” – гірко всміхнувся сам до себе вже не теперішній Карлос, а той самий давніший Малий...
- Гаразд, - нарешті озвався Ґедзь. – Завтра, то завтра. Ми через тебе затрималися. У нас все необхідне для такої подорожі не лише було зібране раніше, але й спаковано та покладено до машини. Тоді на коня хильнемо зараз, бо ж у дорозі має бути так, як

читати