Завантажити

закінчуй збиратися і викликай носіїв до таксі, бо літак на тебе не чекатиме.
- Оресте, сам заспокойся! Бачу, що ти нервуєшся більш за мене, аж смішно! Ще ніколи ти не був таким балакучим. Я справді тебе таким не пам’ятаю. То йди і випий грамів сто чи піґулку якусь заковтни. Ну, що тебе так нервує, друже?
- Аж геть нічого! І я зовсім спокійний. Більше звичного кажу, бо справа є досить делікатною. Все, я скоро повернуся, а ти нарешті закінчуй складатися, розвели ми з тобою зайву балаканину!
Ледь втрималася Марта, аби не вщипнути Ореста тим, що він же сам розпочав нервову розмову і лише сам постійно не давав їй загаснути. Але вирішила, що треба відкласти свої кпини на трохи потім, коли можна буде позбиткуватися над ним за інших умов, хоча і надто неприємним є Орестів зрив. Та за його ж порадою треба буде у літакові заспокоїтися. Ось тоді й прорахувати всі можливі причини його неспокою. Видко було Марті, що найбільше муляє Ореста недовіра до неї, до її можливих неконтрольованих вчинків, коли вона з’єднається зі своїм Брунчиком, що може тоді він втратити навіть надію, що колись прибере до своїх рук всі її статки. “Мало йому, що він і так видурив у неї право на постійне користування майже усіма моїми грішима! – аж вилаялася Марта подумки у спину Орестові, а потім додала злостиво, - ну і користайся, поки не вдавишся, я ж-бо вертати до тебе не збираюся! Удвох із Бруно ми складемо таку силу, що тобі ніяка твоя братва не допоможе!”
Орест, мабуть, таки виконав Мартусину пораду, бо за годину був ізнову стриманим і мовчазним, хоча за вдаваним спокоєм відчувалася напруга від невідомости перед майбутнім. Вочевидь, він досі не був певен свого ж недавнього рішення відпустити Марту на пошуки прихованого її дядьком скарбу. Все-таки зараз не горобець був у нього в руках, а значно крупніша й жирніша пташка, якого ж іще дикого журавля йому знову ловити у захмар’ї! Маючи повністю під контролем Марту з усім її чималим дядьковим спадком, можна було не турбуватися про безбідне життя на багато років уперед. Не ґенетична жадібність а хвора мутація потягла його до ще більшого і більшого навіть тоді, коли розум застерігає, що вдавитися можна багато меншим багатством? Так вже сталося, що на його вихованні відбилися злиденні роки дитинства і юности, як і все подальше доросле життя, в якому не було в нього іншої мети крім тягтися до примарного скарбу з дідових байок, схожих більше на давні леґенди рідних гір. До того ж Орест мав бути постійно у напрузі без жодної можливости поділитися з ким-небудь своїми таємницями, мало хто може витримати такий тиск і так тривало, без ніякої перерви і спочинку, на свою психіку. Проте міфічний скарб все-таки виявився справжнім, він навіть тримав його у руках, відчув усю його ваговитість, але ж нагло видурив, безсоромно вкрав у нього цей хитрюга Макс. Від згадки про покійного парламентарія Орест аж здригнувся, навіть ледь стримався, аби не вигукнути вголос: - “Чорт мене забирай, аж цікаво мені – вони стають шахраями й пройдисвітами вже після обрання до парламенту, чи їх туди можна висувати тільки після перевірки про досягнення певного злодійського вишколу?”. Лайнувся і хотів був іще чогось додати більш дошкульнішого й злішого на Максову адресу, та згадав, що про покійних треба говорити лише добре, або ж нічого. Вирішив, що багато доцільніше всю свою злість зібрати до купи для повернення втраченого.
Розум підказував Орестові, що не треба було б йому йти знову на пошуки невідомих лихих пригод на дорозі за тим слизьким, хоч і дуже коштовним, скарбом, але кортячка помститися Максові була настільки всеохопною, що голос розуму жодного разу не був почутим, лише інколи зачіпав Орестову душу неспокоєм, бентежив її передчуттям чогось зовсім недоброго. А останнім часом навіть щось сіпало за серце, яке озивалося глухим болем. Та він заспокоював себе кожного разу поясненням, що йому просто шкодить гаряче густе повітря, що після успішного закінчення операції треба лаштуватися на постійне мешкання десь зі схожим кліматом до рідних гір – і все минеться...
Якось після загибелі Макса, коли Орест одного разу без Марти завітав до рідного краю на два дні, то там не втримався і став радитися зі своїм прадавнім товаришем, а нині Панотцем у рідній парафії, щоправда вже після п’ятої чарки, щодо наявности реальної можливости в убієного ним депутата помститися Орестові з того світу, з невідомого зареалля. “От, втрапиш туди сам, стрінетеся там і порахуєтесь, хто з вас був більшим негідником, а мені все одно грошей треба десь діставати на оновлення храму. Не було б моє село таким бідним і таким віддаленим від багатішого люду, я б ніколи не став тобі помагати, втягнув ти мене до гидкої афери надто підступно, друже Оресте. І збрехав ти священику за його столом нагло, за його ж таки куснем хліба, що Організації все повернеш, а вона вже й мені за участь у пошуках віддячить на храм, але ж... От, бач, як воно повернуло, коли ти сам оддав тому депутатові тобою вкрадене. Для чого? Аби ж і я став мимо волі своєї

читати