Завантажити

чужинецького теплого моря. Якщо не паросток запізнілої любови і не згасаюче почуття інтимної близькости до колишнього партнера, то принаймні бачення в ньому єдиного можливого рятівника з комфортного полону дало їй змогу переконати свого наглядача Ореста віднайти Бруно в краю. Не лише віднайти, але й відпустити до нього Марту на пошуки Максової схованки з коштовностями, які той приховав од Ореста. Як не тішилася Марта сподіваннями близької свободи, проте далі зустрічі з палкими обіймами посеред пасажирського натовпу в аеровокзалі майбутнє Марті поки що лишалося не прорахованим, але вона сподівалася, що спільно із Бруно зуміють нейтралізувати Ореста з його зграєю шукачів коштовного, без ніякого сумніву, скарбу. Сподівалася Марта зовсім щиро, бо нічого іншого їй не лишалося...
Минуло трохи більше тижня моторошного вичікування зустрічі з Бруно, моторошного, бо весь час Марта не була певна, що не передумає Орест зробити ще одну спробу через неї за Брунової допомоги повернути вкрадені в нього коштовності. Те, що він і сам прихопив їх перед тим і досить нагло в могутньої Організації, Ореста не обходило аж ніяк, бо ж той скарб дістався Організації як військовий трофей, відбитий у карателів ще у давні часи збройного спротиву окупаційним військам сусідньої Імперії. Ще Орест тішився тим, що серед провідників Організації про коштовності згадували зовсім зрідка, лише як про стару красиву леґенду, без найменшої віри в їхнє існування. Через те Орестова вправна оборудка не могла змусити шаленіти від гніву та від гіркої образи кого-небудь у стані ошуканих і скривджених. От, лише його самого зумів надурити пан депутат і так вправно, навіть ганебно для пана Ореста, наче йшлося про наївного ще й без потрібних клепок у голові юнака, який вперше потрапив зі своїх високих полонин до великого міста. Яким не був задовгим той знервований тиждень для Марти, але, ось-ось, і він уже добігає кінця, і вона вже закінчує спаковувати свої речі, аби рушати незабаром на ту зустріч, яка подавала надії на початок іншого життя. Змучена і самотня жіночка вже була готова змінити все не лише довкола, але навіть багато в чому й саму себе, аби й насправді перейти до іншого буття, в якому мали б скінчитися її лихі пригоди, де не ставали б упоперек її мріям недобрі люди, де б завше поруч із нею знаходився відданий захисник – в ній стиха почала прокидатися звичайна жінка. Згадка про недобрих людей змусила Марту підійти у передпокої вишуканого готельного номера до великого свічада і завмерти перед ним, аби пильно подивитися собі просто у вічі. “Ти ж сама була занадто часто не просто недоброю до інших, а навіть досить жорстокою. Навіть до близьких тобі людей ставилася як не зле, то просто байдуже, без ніякого найменшого співчуття, без бажання почути і від них навзаєм якесь добре слово. Ба, навіть не відчувала ніколи ніяких сантиментів до своїх кревних, нехай і далеких, але і таких не так вже й багато змогло залишитися наразі, аби стати підмурком для твого життя в близькому майбутньому, котре ти почала знедавна уявляти, як щось світле і дуже шляхетне, бо для того залишилося на твоїх рахунках достатньо дядькових грошенят. Не всіма ж твоїми рахунками зможе скористатися падлюка Орест, який підступно примусив тебе надати йому довіреність на право управляти дядьковим спадком, ще й до деяких рахунків може діставатися через кредитні картки. Добре, що не до всіх, бо до дечого не дійшли поки що в того дурисвіта загребущі руки. Наразі Орест задоволений й тим, що вже отримав. А тобі, дядьку Максе, все одно велика подяка за щедрий спадок, то ж нехай буде тобі Царствіє небесне! Бо ж гріхи твої були не такі вже й завеликі, якщо рівняти їх навіть з повсякденними вчинками твоїх вірних друзяк і численних співпляшників, та й загинув ти раптово справжнім стражденником від руки віроломної. Я справді аж ніяк не хотіла для тебе такого кінця, то падлюці Орестові сліпий гнів затьмарив залишки розуму від твого надто непорядного вчинку приховати нашого спільного скарбу – можна ж було спочатку спробувати домовитися на більш чесний розподіл. А так згорів ти із тим скарбом разом, мабуть, і я стиха догораю у сумних спогадах про твоє гаряче полум’я. Якщо ти спроможний спостерігати за всіма нами із того, невідомого нікому, світу, то міг би трохи заспокоїтися, бо є ще в мене надія на те, що незабаром поквитаємося ми із Бруно з твоїм кривдником, не зможе він надалі користатися твоїми статками, не дістанеться він і до знайдених в горах чужими скарбами. Як він не намагався бути останнім часом зверху, але ж ми разом із твоїм найвірнішим помічником вже майже ошукали його – лишилося тільки долетіти й стрітися з Бруно. Мабуть, що й ми з Брунчиком не станемо тими скарбами розкошувати, знайдемо куди притулити без якоїсь загрози для себе, якщо і знайдемо випадково твою схованку, бо ж гинули, гинуть і гинутимуть через них різні люди. Інколи й зовсім непричетні. Було б повернути справжнім спадкоємцям, яких і відшукати неможливо. Організації? Але ж як і під яким приводом? Надто вже

читати