Завантажити

хиляти?
- Не ображайте, дядьку! Ми ж з тобою не на бандитській малині стрілися – ми ж таки є солідними фірмачами. А, ти ж навіть вивіски на кількох мовах не зміг побачити перед входом. Ходімо до іншої кімнати. Там нам накриють умент. Є кому піклуватися, аби ми здорові були. То як, друзяко Малий?
- Гаразд, не повторюй запрошення, бо вже умовив. А як мене не умовити після закінчення такої веселої процедури знайомства з вами? Справді, зараз розслабуха мені не завадить, ще й у неділю! Отож, як колись любив повторювати один з моїх покійних, царствіє їм усім небесне, босів – нон альтернатив де ля детант.
- Шо-шо?
- Жарт такий від дружнього французького народу, йдеться щось про те, що не може бути розслабусі ніякої пристойної альтернативи. Отож, розкажу за чарчиною все, про що згадаю, бо йти туди самому чи навіть із вами вже майже й перехотілося, коли не вас жахав, а просто сам собі пригадував дещо з пригод шукачів чужих скарбів. Найчастіше ті шукачі бувають самі ошуканими. Незабаром відкриття полювання на пух-перо, хоча ліпше вдатися, що маємо порибалити. Поїду з вами, покручуся, але, якщо і знайдемо якусь дірку до підземного світу, не полізу. І часу нема, я вже казав, і бажання нема шукати неприємностей.
- А що, братику, й ти за цей час геть нічого не чув про Довбню? Його корешок з психушки вже кілька місяців тому, як вийшов. Хотіли якось на нього вийти через Сірого, маєш добре його пам’ятати, але ж він з непідробним острахом не радив чіпати хвору людину. Самі можемо глузду втратити після його побрехеньок, хоча Сірий каже, що той причинний не надто хоче розводитися на спогади. Збуджується, аж ліків починає ковтати жменями. Через те саме і лікарі не радять провокувати, через те навіть із ним говорять лише уривчастими натяками. Чи витравили лікарі хімікатами все зайве з його пам’яти, чи сам боїться бовкнути зайвого, бо ж його випустили з психушки на волю лише тоді, коли зовсім перестав згадувати про Довбню, про все, що тоді з ними сталося, і надто вже лагідної вдачі став, шкоди нікому не робить, то навіщо його годувати за народні копійки. Щоправда, Сірий якось випадково обмовився, що лікарі до того слабкого на голову продовжують досі ходити постійно, про щось із ним кожного разу гомонять подовгу. Ми перевірили, то не лікарчуки з психушки навідують стражденного, а під їх виглядом пасуть його слідчі з кримінальної поліції. Майже два роки минуло, але ті нишпорки все ще сподіваються віднайти Довбню, аби з його пощезлих рахунків щось відщепнути для державної скарбнички, або теж повірили у стародавні скарби, то й потяглися по них. Зірочки додаткові на свої поґони хочуть здобути. Та ти, мабуть, і сам дещо знаєш з того, ти ж просто впряму був причетний до тих подій, а мене зачепила і причарувала ця історія лише відтоді, як начитався пристрасних писань в ґазетках десь років зо два-три тому, а згодом і від Рудого наслухався різних байок. Через Рудого ми й дізналися, що справжнє сховище скарбів має бути дещо в іншому місці, де вони тоді на вашу пастку настромилися. Але наскільки далеко чи близько воно є, хотіли від тебе почути.
- А Сірий, коли вже ви із ним спілкувалися, хіба вам нічим не зміг допомогти щодо місця, де вся та чортівня хапає живих людей? Йому ж Довбня ще тоді встиг відписати добротну садибу, яку було придбали для пошукової бази. Розплатився бос із Сірим за свою подлянку досить щедро, бо через Довбневу підставу настрахопудився тоді Сірий заручником у команді друзяк Рудого. Я теж був ледь не загинув у тих перегонах, але ж не про мене мова. Так що вам Сірий набалакав? Як він почувається? Мені справді цікаво, бо не хотів сам у нього світитися після всіх допитів. А ви нині теж підтвердили, що не варто, бо нишпорки не закрили, вочевидь, тої справи, коли й хворого на голову ніяк не можуть полишити. Пасуть вони, вочевидь, і Сірого теж постійно, оскільки він продовжує відвідувати недужого колеґу.
- А геть нічого конкретного. Почули дещо про ті самі страхопуди, на які й ти натякаєш, на оту містику чи чортівню, але для нього все те давно минулося, виглядає Сірий майже щасливим, хоча, як придивитися до нього прискіпливіше, видко, що все-таки гризе його щось. Ми йому делікатно напитали, що хочемо боса знайти, поховати по-людські треба чоловіка, а про скарби ні слова, ні найменшого натяку. Але він тоді нам не допоміг, не те що зовсім, а майже нічим. Сказав лише, що має той підземний царський некрополь бути десь не на самому березі Вічної, а подалі у степ. Сказав, що за кілометрів сто п’ятдесят чи навіть двісті від його теперішньої сільської хати, бо в степи його Довбня жодного разу не брав із собою. Справді гарні координати для пошуків і саме для нас, коли вже Рудий опинився в нашій кумпанії? До речі, це ж Сірий і порадив пошукати тебе, домовитися, коли схочеш знову податися в ту місцину.
- Я тоді через Сірого й сам добряче натерпівся. Хай легенько йому гикнеться. Він справді мало що знав, бо зробили його тоді Довбня зі своїм напарником підставою для конкуруючої фірми, з якої

читати