Завантажити

підсадок від начебто своїх. Все це було суттєвими чинниками стрімкого формування нового світогляду голодних волонтерів. Карлос, так його нарекли начальники після вишколу за пристойне оволодіння еспанською мовою та трохи смагляве від народження обличчя, пройшов за півтора десятка років крізь всі можливі й неможливі пригоди, навіть зумів заробити й відкласти на потім пристойні грошенята на додачу до державного пенсіону, проте так і не полюбив ані влади, ані того, що нею гордовито зветься Батьківщиною. Була ще одна причина, навіть поважніша, бо саме вона так і не дозволила Карлосові стати великим чи просто пересічним і трохи свідомим патріотом. І ця притичина була в тім, що його командири і вихователі, як спочатку на таємному вишколі, так згодом і на самій службі, ще більше втаємниченій від електоральної громадськости ніж підготовча система, переважно були за своїм походженням теж із такого самого злиденного середовища, що й він сам і все його нове товариство. Вони не лише зуміли колись вижити у небезпечних приключках, але й досягли врешті-решт більш ситого і забезпеченого рівня існування. А в цьому їм допомогло лише набуте вміння вправно пристосуватися до будь-яких ідейних гасел при виконанні ризикованих операцій у різних країнах, з різними політичними устроями. До гучних патріотичних гасел вони ставилися, як до непомітних побутових обставин, як до малюнків на збляклих шпалерах у дешевенькому готелі чи до блощиць у ньому, через те не виникало ніякої потреби їх вивчати, розуміти, звертати увагу на їхні протилежности, на те, що подеколи мудрі гасла нищили одне іншого, навіть інколи билися одне з одним, коли і звучали одною, а не бозна якими інакшими мовами.
Служили утаємничені вояки справно спочатку Імперії, коди вона ще панувала в рідному краї, потім продовжили тягти ту саму лямку во благо відродженої на батьківських землях Держави, хоча, мабуть, мало хто з них і помітив, чи змінилася над ними влада і наскільки вона стала іншою. Були й раніше і навіть крутіші зміни в пріоритетах вищого командування – звикли до того служаки. А те, що на їхніх одностроях з’явилася трохи інакша символіка, теж не стало для них якимось подразником до роздумів, бо ж одягали на свої плечі військову форму в тих особливих частинах надто вже зрідка...
“Треба тепер мені знаходити вихід і з цієї, досить кумедної з усіх боків, приключки. Дивні мої воріженьки начебто трохи заскочені моєю несподіваною заявою, то в мене з’явилася невеличка перерва для аналізу ситуації. Вони зараз упевнилися, що я справді маю знати місце входу до підземного сховища прадавніх скарбів, про які колись багато сперечалися ледь не усі столичні ґазети, але братки гадають, що воно десь на високому правому березі Вічної ріки. Через те й запитали в мене про зсуви, підтоплення. Їхня інформація досить викривлена, але ж з яких усе-таки джерел вони її могли діставати? Минуло доста часу з того галасу довкола сховища примарних скарбів, що геть усі й забули про них, а братки чомусь прокинулися саме зараз. Чому? З якої такої нагоди? Чи не є вони якимсь відгалуженням від отої зграї, яка спробувала позмагатися ще із Довбнею в тих степах у гонитві за скарбами? Тим хлопцям таки дісталося від наших пасток – й досі мають проблеми ті з них, кому вдалося залишитися у живих. А пастки справді були налаштовані майже край високого берега Вічної. Але ж навряд, бо ця пацанва, хоч і вдає із себе крутих бандюг, але слабкіша, тонша на вигляд. Скоріше за все вони можуть бути з якогось колишнього підрозділу самого Довбні, але, може бути, що і наближеного ближче до кримінальнішого спрямування, ніж більшість його інших фірми, зовсім леґальних і майже законослухняних, з якими колись доводилося мені співпрацювати за дорученнями Довбні. А чому б і ні? Майже три роки тому вони лишилися без господаря, без даху над головою, але не пристали до когось у прийми, подалися у вільне плавання, а перед тим могли чути про експедицію Довбні в дальших степах, а більш конкретніше – про його базу на березі Вічної. Певно, що так воно і є, бо тоді стає зрозумілим, звідки вони такі певні, що я маю знати якусь конкретику. А вони таки не мають сумніву в тім. Але, якщо вони знають, хто я такий, то могли б і без такого дикого нападу з театральними кайданками запросити мене до співпраці, без дурних погроз натовкти мою мармизу. Щось тут уперто не хоче в’язатися купи. Вони навіть жодного разу не звернулися до мене за моїм давнім псевдо “Малий”, коли я ще працював на Довбню, а лише недавнім “Карлос”, з яким я встиг походити лише кілька місяців. Тоді що?...” Не зміг результативно закінчити Карлос-Малий свого аналізу, бо пауза скінчилася.
- Отже, ти нас шукав. То можеш вважати, що знайшов. Не поспішай з висновками, що ми не ті. Навіть не станемо наразі тебе в чомусь палко і щиро переконувати, просто на якийсь там час уяви сам, що ми насправді саме ті, хто тобі потрібний, до того ж запевняю, що здивуєшся, бо знаємо не менше за тебе. Зможеш? То що тоді ти зміг би запропонувати для співпраці? Ти ж щойно

читати