Завантажити

один за одним поспіль топтали своїми кіньми степову ковилу. Хтось із них і кілька століть, хтось навіть багато більше, а хтось лише мимоходом у вічному русі, уперто шукаючи свого обітованого краю. Ґедзь нещодавно знов уважно вичитав полемічні статті Археолога у часописах трирічної давнини про гіпотетичний некрополь царів прадавньої держави, коли той устряв до палких дискусій щодо наявности посеред дикого степу і не пограбованих ніким давніх царських поховань, щоправда, навіть і не зовсім гіпотетичного, бо згадуваного неоднораз у своїх працях давніми істориками. А тих праць до нашого часу дісталася лише якась дещиця, то, може бути, що у загублених текстах мало бути багато більше згадок і про ту давню державу, і про її злети і падіння, і про царські поховання. Останнє й змусило Ґедзя бути більш пильним при прочитанні палких статей сучасного вченого, і він побачив там явні обмовки, зроблені й не проконтрольовані автором через полемічний запал Археолога. Траплялися у статтях постійно повтори невдало обґрунтованих заперечень, які більше говорили допитливому й уважному читачеві на користь самого предмету заперечення. Легко було Ґедзеві знайти такі невідповідності, бо шукав саме їх, оскільки Археолог лише іменем своїм, а не об’єктивними достовірними фактами доводив, що коли той некрополь і справді міг би зберегтися до нашого часу не пограбованим злодіями і часом, то має він бути зовсім в інших степах, ближче до морських берегів. Прибріхував Археолог, можливо, з корисливою метою колись самому відшукати того некрополя без зайвих і заздрісних помічників, уславитися одноосібно і на весь цивілізований світ. Через те Ґедзь увірував, що некрополь давніх царів таки має бути саме десь у цих степах ще й з не пограбованими скарбами, бо про них ніхто ніколи не чув, й вирішив сам зайнятися їхніми пошуками. Але ж, щоб та давнина могла бути древнішою хоча б за один леґендарний потоп, про який пам’ятала лише Книга книг, то для Ґедзя було вже явним перебільшенням. Він би хотів знати, хто і для чого вигадав досить чітку систему приховування місця та часу поховань, навіть пообплутував жахливими оповідками, забобонами, пересторогами, але не сподівався знайти на те арґументовану відповідь з уст дилетанта Малого. До Ґедзя ще за живого Довбні доходили різноманітні побрехеньки про деякі пригоди Малого, але вони ніяк не могли долучити недавнього диверсанта до колишнього Ґедзевого товариства з університетською освітою. До того ж, справді наспів час обіду, через те Ґедзь вирішив призупинити невчасні міркування Малого своїм голосним зауваженням, як старшого в команді:
- Знаєш, Малий, я б і хотів зараз детальніше доторкнутися до цікавої допотопної таїни, як не гарно в тебе виходить виплітати байки, але ж навіть на війні обіди мають бути за розкладом.
- Слушне зауваження, Ґедзю. Дякую, я й сам уже зголоднів доста. Розкладаймося під осокорами в холодочку. Ні, Мовчуне, пляшку сховай, не тому, що серед степового безлюддя з тобою можуть стрітися продавці смугастих паличок з дорожньої поліції, ні, зовсім не через те, бо й справді тут важливіше треба мати тверезу голову, а то потім будете мені докоряти, що не попередив, але тільки в тому разі, якщо виберетеся з чорної дірки мало пошкодженими. Ще й будете вірити, що це я намагався завести вас усіх до жахливого місця на погибель. І мої вигадані жахи, якими намагаюся, як на вашу думку, попросту для чогось залякувати, дідько вас дери за сідниці, там здадуться вам абсолютно справжніми не лише від степової спекоти, підсиленою горілкою, гадаю, що через нетверезі очі ви й самі багато дивовижів могли раніше бачити, що вже мені говорити-балакати про зачаровану місцину.
Ґедзь підтримав промову Малого без жодного слова заперечення, лишень легеньким порухом голови наказав Мовчунові сховати пляшку, навіть Рудий не наважився підтримати Мовчуна, хоча й приготувався навести невідворотну причину – треба було б пом’янути його друзів, які колись потерпіли від пастки Малого десь неподалік. Як не хотів того вчинити Рудий, але зумів пригальмувати свої забаганки, бо вчасно згадав, що тоді його братва і справді на добрячому підпитку полізла за скарбами під землю. Йому, котрого товариство залишило на чатах край дороги, й досі чується той оглушливий вибух, а головне – й досі стоїть перед очима високий чорний стовп диму, який послугував гарним орієнтиром для поліціянтів, вони ж-бо прибули на місце події несподівано швидко, наче дістали звістку про трагічну подію ще того, як вона сталася...
Перекусили шукачі скарбів шидко, майже без балачок, зовсім не відчуваючи смаку наїдків, бо не терпеливилося рушати далі, нехай і в невідоме. Запили гарячою кавою з термосу, лише Рудий вижлуктав цілу пляшку газованої мінералки...
Малий не хотів без перевірки аби щось наобіцяти своїм новим компаньйонам про місце, до якого намірився прямувати далі, хоча вже і мав здогад, поки ще непевний, ненадійний, бо спирався лише на спогади застережень старого Вчителя про небезпеку від містичних дивовижів, на співставлення його

читати