Завантажити

чув її “Ой, Брунчику мій, Брунчику!”...
І стареньких вже давно не було поруч, і сонце вже не відблискувало у посірілих зі смерком водах Вічної ріки, а шукач пригод продовжував згадувати свої стосунки з Мартусею та обмірковував різні варіянти своєї поведінки з нею, з першого її кроку на прабатьківській землі, з її першого за кілька останніх місяців поцілунку. Він має бути палким і щирим навіть тоді, коли вона разом з паскудою Орестом вирішила вкотре використати “свого” Брунчика для пошуків того, що приховав надійно Макс у своїх давніх університетських викладачів. “При всій його прагматичній гонитві за все більшими грошенятами, в нього залишались якісь сантиментальні почуття до колишніх наукових світил. Навіть тоді, як віднайшов собі у дальній країні єдину вцілілу близьку родичку – небогу Мартусю, не залишав звички провідувати старих. Але чому ніколи нікому і нічого про те не казав, чому приховував од усіх? Стидався сантиментів чи не хотів засвічувати таємний прихисток, аби щось там зміг приховати на разі особливого випадку надійніше ніж у банківському сейфі? Чому ж тоді, як сталася потреба сховати у хаті стареньких щось надто коштовне, він узяв із собою мене? Невже щось відчував? Але ж я тут до чого? Хто я для нього? Один з “найдовіреніших помічників”, який лише рік і відпрацював на пана депутата? Може, то ще один прояв сантименту щодо власної небоги? Якось повірив, що у нас із Мартою стосунки скоро можуть дійти до якогось певного позитивного вирішення, хоча Марта саме перед тими відвідинами подалася за межі краю? Чи вони перед її від’їздом про щось подібне встигли перебалакати? Охо-хо, назалишав ти загадок для мене у таких вузликах, які нікому не розв’язати, лише різати по живому, пане Максиме!” – Мабуть, Бруно вперше звернувся подумки до колишнього шефа на його справжнє ім’я, а перед тим і в розмові з академіком теж згадував свого колишнього шефа як пана Максима...
Наразі Бруно, так йому здалося, перейнявся від стареньких людей не повагою, а покищо якимсь невмотивованим почуттям легенької симпатії до добре знаного йому веселого пройдисвіта і грайливого шахрая, але водночас і відомого політика, через його демократичність навіть пересічні виборці могли звертатися, ручкаючись, зовсім запросто: - “Як твої справи, Максе?”. А народний обранець з того не лише тішився, а весь час додавав якісь нові й нові підстави для подібної фамільярности через своє постійне щире загравання з улюбленим електоратом. На всіляких своїх зустрічах із ним, які він називав без посмішки “ходінням у народні маси”, депутат ніколи не стримував і не обмежував себе роздавати палкі обіцянки (кожного разу новіші й привабливіші, сподіваючись щиро, що про старі вже всі забули) всіляких гараздів. Саме для того Макс влаштовував у своєму колишньому виборчому окрузі раз за разом гучні святкові дійства з халявним пивом і канапками. І вистачало йому кожного разу фантазій, аби не повторюватися навіть тоді, коли вже йшлося про всталену ним традицію щороку поминати одного за одним когось зі славетних краян у його рідному містечку...

6.
Орест свідомо збрехав Марті на самім початку підготовки до її зустрічі з Бруно задля пошуків Максової схованки, що триматиме їхні покої в готелі до повернення з краю сюди, бо саме тут можна вільно жити без побоювань на зустріч із будь-якими ворогами чи з колишніми друзями. При обговоренні спільних дій на рідній землі він брехав їй навіть зовсім нахабно, хоча говорив проникливо і не відводячи очей, казав, що бажано було б повернутися саме сюди скоріше і вже з повною перемогою або ж із обнадійливими результатами щодо місця знаходження схованих її дядьком коштовностей. Свою деяку жорсткість у ставленні до неї, яка з’явилася в їхніх стосунках не зразу після втечі з краю, а пізніше, лише після завершення всіх операцій з оформлення прав на дядьків спадок і отримання від Марти дозволу на користання деякими рахунками, Орест пояснював іноді Марті під чаркою і напрямки, наче й без усіляких там дипломатичних хитрощів, що він просто став останнім часом відчувати до неї справжні родинні почуття, змушений піклуватися про її завтрашній день, про її безпеку, бо ж він все-таки є більш досвідченим, старшим за віком, а до того ще й мужчина – не найгірший представник сильної статі. Встиг набратися різного досвіду, навіть стаж члена Організації в нього є удвічі більшим за неї. Орест іноді посміхався при тім досить лукаво, а коли й просто нагло, кидаючи, немов граючись, грубуваті мужицькі слова не про дрібну шкоду, а про цілком реальну загрозу для майбутнього всього людства від несподіваного потягу жіноцтва до дурного рівноправ’я. Творець недарма створив дві такі протилежні статі, при тім визначив, що кожному своє робити. Марті було важко витримувати подібні патякання свого напарника, які він називав “батьківськими”, вона постійно картала себе за недавнє помилкове рішення (за своє ж таки, аж нема куди від нього подітися – так вже сталося!) пристати до цього авантурника у гонитві за чужими скарбами, бо й не сподівалася, й на думку

читати