Завантажити

їй ніколи не приходило, що цей “дикий горянин” зможе колись переграти її, надурити, ошукати, тобто – вчинить до неї щось зовсім нешляхетне. А останнім часом вона почала відчувати навіть пекучі почуття сорому від того усвідомлення, що пристала до Ореста спочатку лишень у пику дядькові Максу ще за його життя. Вона багато чого не могла сприйняти у дядьковій поведінці, зрозуміти навіть у ставленні до неї, як багато чого іншого не могла пояснити собі зі спостережень за життям людей на землі своїх прадідів, бо сама виросла надто далеко від того краю. Не просто виростала, а отримувала при вихованні почуття своєї переваги від приналежності до громадянства більш багатої й потужної держави. Це давало їй підстави до месіянського відчуття своєї роботи на землі предків. Тепер вона згадувала вже з гіркуватою посмішкою, яка ж вона була наївна попервах від помилкового розуміння своєї оманливої переваги над Орестом, бо ж вона не лише отримала освіту в престижному університеті, але всі свої шкільні й студентські роки проходила суворий вишкіл у воєнізованих скаутських таборах. Її вправність і спритність в іграшкових забавах отам своєчасно помітили “гарні хлопці” з вихователів і запросили до своєї таємної “контори” за набуттям додаткової майстерности вже для справжнього протистояння “поганим хлопцям”. Отож! Але Орест її обкрутив круг свого мозолястого пальчика досить швидко, не вдаючись до шляхетних перемовин чи психологічних тонкощів, єдиною його переконливою пропозицією було запрошення до вільної волі від злиднів. “Невже мене можна було коли-небудь помітити у нестримній жадобі до грошей від того, що мені муляло почуття злиднів? Невже?” – неодноразово запитувала Марта в себе згодом, але не знаходила пристойної втішної відповіді, через те й зупинялася на тому, що її звабили Орестові байки не просто про гроші, а про “дуже великі гроші”. Чималі дядькові статки, які не впали з неба, а перейшли до неї, як до єдиної законної спадкоємиці після несподіваного замаху Ореста на депутата Макса, не зробили панну Марту хоч би трохи щасливішою. А як би воно могло статися, коли Орест зумів міцно захопити її до своїх жорстких “партнерських” і водночас “батьківських” обіймів? Він ніколи за весь час спільного перебування на острівному курорті навіть жартома не залицявся до неї, вдаючи із себе постійно справді батьківського заступника, нагадуючи Марті про її сирітство з дитинства, бо йому це добре відомо також. Орест добре розумів, що не лише значна різниця у віці чи відсутність великосвітського шарму не прихилить до нього пещеної панянки – він усе-таки підступно вбив її єдиного близького родича, спалив живцем одразу після того, як лукаво приневолив її приїхати на цей острів. Привіз і зразу мотнувся тоді до краю, ні в чому там не розібрався, не перебалакав по-чоловічому з Максом щодо поцуплених (а, може, просто прихованих від сторонніх очей?) коштовностей, навіть не порадився з партнеркою, а взяв і знищив Макса у нападі безтямного гніву, коли втратив будь-яку здатність тверезо міркувати. Марта приходила поступово до висновку, що в Ореста не все гаразд із психікою. Вона було спробувала пояснити Орестові, що він учинив те паскудство, як дурноголовий, бо спалив не просто її дядька Макса, а поховав із ним рештки надії на повернення скарбу. Але Орест аж затрусився і у досить грубій формі одказав, що мусив доконче покарати Макса, бо так завжди і скрізь карали відступників, тільки так і треба знищувати зрадників, що міг би наводити подібні пояснення свого вчинку так до безкінечности, але нема чого розводитися на той темат, бо сталося те, що мало статися, бо кожен самий несподіваний випадок може відбуватися лише за чиїмось пляном...
“Та чого ж тепера старе й перепріле гортати, коли вже воно відбулося насправді й нема йому вороття, лише попіл від нього розвіявся білим світом, і сталося те далеко не сьогодні – ні, таки треба мені тікати звідси якомога швидше, треба спробувати знову притулитися до Бруно, його ж-бо врятувало від Орестової пастки саме Провидіння, і таким чином воно зберегло хлопця саме для мене, такої самотньої й нещасної від несподіваного багатства, коли поруч немає жодної спорідненої душі, навіть не стріти жодного знайомого привітного обличчя, окрім мармизи поганця Ореста! Коли він так полум’яно пояснював мені, що зрадників і відступників треба знищувати, то він же сам зрадив Організацію! І я мимоволі теж! Хоча я ще можу якось виправити мимовільну помилку, але не зраду, якщо Бруно допоможе не тільки здолати Ореста, але й повернути оті цяцьки на шляхетні справи, бо нам із Брунчиком і Максових статків вистачив,” – повторення подібних слів у різних варіяціях у Мартусі останнім часом перетворилося на своєрідну медитацію перед сном замість щовечірньої молитви. Тривалість і гострота виразів в її самокатуванні кожного разу залежала навпрямки лише від розмірів попереднього чаркування під час вечері з тим самим поганцем Орестом, з одним майже типовим представником отих “дуже поганих хлопців”, з якими її навчали колись не просто боротися до

читати