Завантажити

кінця “дуже хороші хлопці”, а тільки перемагати без великої крови, лише з малими подряпинами. “Мабуть, бо інше і на розум не може прийти, або мене вони не довчили, або ж я була не найкращою вихованкою в їхніх закритих учбових закладах, коли не помітила зразу в Ореста нахил до відступництва,” – частенько починала зітхати з того приводу панна Марта, вишукуючи причини своєї помилки у стосунках із “неосвіченим селюком, який виріс не просто у малолюдних горах, а у диких лісових нетрищах”...
Коли ж починався новий день, то Марта збиралася із силами і знову продовжувала грати перед Орестом нескладну для неї ролю трохи втомленої багатої панночки, проте охочої до ще більшого багатства, бо отак байдикувати, нічого не робити – їй стало й насправді нудно. Вона розкривала перед ним таку палку жагу до нових гострих пригод, а там не можуть, а мають бути звитяжні перегони з невідомими поки що супротивниками, але якими б спритними вони не були, перемогти їх вони зможуть лише із Бруно – він такий відважний, люблячий і зовсім не зацікавлений у “великих грошах”. Він пристане до неї одразу, коли вона того захоче, погодиться на участь в пошуках втраченого скарбу не через обіцянки отримати небачене досі багатство, а лише заради неї. Такі думки вона підкидала Орестові з різного приводу, але кожного разу наче мимохіть, наче до слова прийшлося, розуміючи, що кам’яну впертість горянина можна пробити лише постійним довбанням крапля по краплі. І вона крапала й крапала, поки врешті-решт не здобула союзника. Сьогодні Марта була готова висловити свою вдячність колишньому шкільному товаришеві Ореста, отому Панотцеві, який тримається за невеличку парафію у найвіддаленішому гірському поселенні. Саме він допоміг несподівано Марті переконати впертюха Ореста, що справді єдиною їхньою зачіпкою до схованого Максом скарбу, якщо не просто про нього мріяти, а його знайти, може бути лише Бруно, але залучити його до пошуків, чи витягти з нього купу найціннішої інформації спроможна лише панна Марта. Вочевидь, це було зовсім розумне рішення, і воно лежало на самій поверхні, що трохи дивувало Панотця, коли йому довелося долати опір нерозумахи Ореста. Не знав давній Орестів приятель, що товариша надто лякають песимістичні реалії, коли і скарбів не повернути, бо вони вже стали майже примарними після вбивства Макса, і водночас безнадійно втратити Марту з її не уявним чималим дядьковим спадком. Не розумів Панотець, через те і був дуже переконливим у своїх намаганнях схилити Ореста до залучення Бруно, підкріплюючи міркування Марти. Була у Панотця і своя, ще зовсім у зародку, думка, якою він тоді не поділився з Орестом, що треба обов’язково спробувати знайти скарби, аби повернути їх Організації, аби якось відспокутувати свою участь, нехай і мимовільну, в Орестовій зраді. Панотець ще вагався, бо все-таки вони з Орестом були з одного дитинства, ще тоді затоваришували, і якими б стежками їх не водила потім Доля, але ж таки звела для чогось...
І Марта була готова висловити інколи свою вдячність за таке рішення вголос, але могла це зробити лише через Ореста, бо ж не дотягнутися було їй з острова до далекого гірського села в краю. Готова, але вона кожного разу стримувала себе, бо знала, що таким чином лише розбудить ледь-ледь приспану підозрілість Ореста. До того ж, той Панотець не дуже сподобався Марті ще від першого їхнього знайомства, коли вона вперше відвідала Ореста за дорученням Проводу Організації ще до поїздки в гори із Бруно на пошуки давнього командного бункера. І не сподобався він їй не через його, несподівану для скромного священика, рішучу співучасть в Орестових бажаннях заволодіти коштовностями Організації, так вона собі міркувала, коли воно сталося згодом, навіть не через якусь її завелику набожність у ревному ставленні до всього, що може бути пов’язане із Храмом чи з порушеннями Його засад. Вона останнім часом і сама надто зрідка стала заходити до церкви, що вже говорити про обов’язкову щиру сповідь. Бо ж навіть після похорону свого дядька Макса вона лише заскочила одного разу на кілька хвилин до Головного столичного Собору, аби поставити там кілька свічок за упокой останнього зі своїх близьких родаків. Панотець не сподобався Марті одразу через погано приховану нещирість поведінки до неї. Вона ледь стримувалася кожного разу, аби не зачепити Панотця яким-небудь дошкульним словом, коли спостерігала за його постійно напруженим поглядом з-під кошлатих брів під час казання солодких оповідок. “От, уже й справді – вуса як в Ісуса, а борода – як в Ірода!” – згадувала кожного разу давню приказку. Марта одного разу було навіть спробувала розпитати в Ореста, які то причини чи мотиви привели такого некомунікабельного чоловіка до Божої служби, але той спочатку загадково посміхнувся та зразу скинув той посміх з обличчя, став серйозним і додав після недовгої паузи, що про те не треба ні в кого питати, бо нема однакових шляхів чи стежок до служіння Богові, бо ж нема однакових людей. Трапляються серед них і схожі, навіть подібні, але не однакові все-одно,

читати