Завантажити

повною, хоча дещо вже й вимальовувалося в його думках. А тут несподівано виявилося, що навіть оці двоє Божих кульбабок можуть бути впряму причетними до чужих скарбів, по які найвірогідніше і зібралися знову до краю Орест із Мартою, хоча про нього вона не згадувала:
- Вибачте за невеличке мовчання, бо я тут спробував з льоту щось продумати, але нічого конкретного вам зараз пообіцяти не можу. Спробую про нашу зустріч якось завідомити панну Марту, яка після загибелі пана Максима всі його статки справді отримала цілком офіційно у спадок, з чим і відбула за межі краю, де й перебуває досі. Вона тут з рік працювала в дядька, залишалася при тому громадянкою іншої держави. Ви слушно згадали, що інших спадкоємців у депутата не було. Давайте зробимо так: коли за місяць я вам не зателефоную чи не приїду до вас із самою панною Мартою, то робіть із тою валізою що завгодно, гадаю, що перша ваша думка була вірною – передати поліції. Шкода, що ви зразу того не зробили. Але ж ви люди досить відомі у нашій Державі, вас не зможуть запідозрити у чомусь протиправному, в лихих намірах. Те, що запізно їх сповістили, зможете пояснити поліцянтам і своїм віком, просто скажете, що ледь згадали, чия там валіза у вашій комірчині вкрилася пилюкою. Згадали і зразу до телефону. Зможете почекати ще з місяць? Певен, що справді зможете, бо ж ви багато довше нервувалися він незнання, що робити, а від сьогодні вже піде відрахунок часу на кінцеве залагодження вашого неспокою. Страшна та історія з ним трапилася! Майже на моїх очах. Я теж довго не міг отямитися від загибелі пана Максима, я добре вас розумію. Всіляких вам гараздів. До побачення!
На Брунову пропозицію подружжя синхронно кивнуло своїми однаково білими головами, підкріплюючи тим жестом ствердну і вдячну відповідь:
- Сам Господь вас послав, шановний добродію. Не такі ми й відомі нині, як Ви сказали, що на всю Державу. Живемо, вірніше сказати – просто доживаємо віку, бо ми в сьогоденні вже нікому нецікаві, ніхто нас нікуди не кличе, ніхто не заходить й просто провідати. Ось, і Максим вже ніколи не завітає, він колись дуже здібним студентом був, аби ж тоді пішов у справжню науку! Ми абсолютно певні, що він так і не вичерпав усіх своїх можливостей, дуже шкода, що так трагічно все сталося із ним. Раніше він постійно знаходив час, аби просто завітати до нас на звичайні посиденьки, бо ж нічого від нас йому не було нині взяти, крім спогадів про давніші роки. І нам нічого не треба нині крім згадок про довгі літа наші. Може, ви, пане добродію, як-небудь завітаєте до нас на вечерю чи обід? Без ніяких церемоній! І нам буде якась розрада, розкажемо дещо цікавого і про колишнього студента, покажемо давні світлини. Все якась розрада між нашими смерками. А вони ж густішають, добродію. Густішають. Ви лишень попередньо зателефонуйте, а ми й справді майже не виходимо з хати – нема куди і нема до кого.
- Дякую за запрошення, приємно було почути, бо дуже щиро сказано. Вельми приємно, бо я теж досить самотній, теж не маю кого запрошувати чи відвідувати. – Брунові було дивно почути від себе подібні словесні виливи, наче розсипався вдячними словами перед стареньким подружжям зовсім не він, але не міг зупинитися, так його зачепила думка про прихований скарб у тій Максовій валізі. – Ще раз дякую, не якось, а справді спробую знайти таку можливість. Я не зовсім певен, але може й таке статися, що я завітаю до вас разом із панною Мартою, коли вдасться її розшукати. Так було б краще. Я маю деякі відомості про неї, але мені треба перевірити, самі-бо розумієте, що не так просто за кордоном знайти якусь людину та умовити її на приїзд до краю. Що їй та валіза з дядьковими таємницями, коли вона отримала від нього такий солідний спадок. Тому в панни Марти сьогодні й своїх різних валіз нині більше ніж багацько. Чи зацікавиться вона ще одною? До того ж згадки з’являться в неї неприємні, болісні. Все-таки, як на мою думку, рани від тої трагедії не могли затягтися так швидко. Але обіцяю, що у будь-якому разі я спробую її розшукати. Зачекайте з місяць, не більше. Роковин пана Максима звісно не будемо чекати, коли панна Марта мусила б приїхати обов’язково. Я розумію вашу стурбованість щодо чужого добра, відчуваю, що вона досить дужо вас непокоїть, бо ж невідомо що і з якої причини пан Максим залишив ту валізу на сховок саме у вас. Потерпіть до наступної зустрічі. Всього вам найкращого, головне – здоров’я. До побачення. Щиро сподіваюся, що до скорого побачення.
На тому вони й розійшлися. І Бруно зітхнув із полегшенням стареньким у слід, з полегшенням, що стримався, що не став поспіхом обнадіювати стареньких, що панна Марта має прилетіти зі свого далекого острівця десь за тиждень і саме до нього. Стримався, бо не був певен ані в самій Марті, ані в її намірах. Як не тягся колись до неї почуттями через свою та її самотність, але розумом усвідомлював її раціональну жорсткість у міжлюдських стосунках. Інколи здавалося йому, що ця панночка свого часу не виховання діставала у дівочому пансіоні, а пройшла більш

читати