Завантажити

не проти? Я за своїх хлопців хвилююся, бо ж мене ти почав у чомусь переконувати. Ще не розумію в чому і чому, але у твоїх поясненнях відчуваю щось підозріло схоже чи навіть близьке до правди. Говориш, як через ніч бредеш напомацки, але ж прямо до мети. Якби ти хотів нас звести на пси, ти б, скидається мені подумки найбільш очевидне, аби приспати нашу пильність, покрутив би ще трохи степовими манівцями, погодував би нас пилюгою більше ніж до схочу, а вже потім привів би до своєї пастки. Ти ж не виглядаєш на недоумка, але привів нас першого ж дня на потрібне місце. Лише за кілька кроків од нього. Чи справді є можливим отакенний надзвичайний збіг? Чи не став гаяти часу через те, як ти нам сказав ще у столиці, що часу в тебе зовсім обмаль, бо якась пані до тебе прилітає здалеку. Зможеш пояснити мені зараз? Тільки зовсім по-простому, аби я міг тобі довіритися і сам, і своїх пацанів повести за тобою.
- Хм, хіба за мною? Але то так і не так, але розбиратися зараз пізно, бо часу насправді обмаль. А пояснити по-простому те, що я відчуваю, надто мені важко, воно і для мене виглядає незрозумілим і дивним. То я тобі не пояснюватиму, а просто спробую закінчити власні міркування вголос, а ти мене просто послухай без додаткових запитань. Я, Ґедзю, сам дивуюся постійно, через те навіть іще не є певним до кінця, що надибав оту саму дірку, яка може бути входом до підземного лабіринту. А коли то просто отвір до іншої прірви? Якщо нам пощастило, то це лише незрозумілий збіг обставин для тебе, а для мене просто містичний. Отак взяти і поїхати навмання шукати на площині радіусом у кілька десятків кілометрів невеличку дірку, але одразу побачити те, про що лише у казках зберігається. Але бачу, що твоя упередженість до можливих дивовижів все-таки дає першу тріщинку. Якщо мої здогади завтра підтвердяться, то тримайся міцніше за природні інстинкти до самозбереження, інакше – гаплик усім. Але то завтра. Годі про це. Зараз обмиваємось і швиденько до вечері, а то Рудий обіцяну тобою пляшку сам вихилить.
- Нічого, другу знайдемо. Ти такого мені понабалакував, що без пляшки й не розібратися...
- Гадаю, Ґедзю, що ми домовилися – хлопцям поки нічого, а Мовчунові принесемо дві повних цеберки – нехай теж обмиється досхочу із цього джерела. Тоді він теж доторкнеться разом із Рудим до таємниці вранці, але потім і впритул підійде, якщо завтра поталанить. Тільки ж непокоїти мене почало передчуття непевної біди. Оце, згадав про Рудого – повернемося, то якось йому треба згодувати одну з моїх піґулок, бо різно реаґують на подібну водицю людські організми. Сам даси, бо ж від мене не візьме, сам бачиш, як віг ставиться до мене з першої зустрічі. А взавтра ще й самі заковтнем, бо може таке статися, що під землю підемо. Бачу, що йти мені туди доведеться першим, то я піду зі своїм приладдям. Коли щось надто загрозливе побачу або відчую якусь приховану небезпеку, то далі не підемо. Я не кажу, що зразу тікаємо додому, але треба буде повернутися на поверхню, аби спокійно порадитися, що робити далі. А поки що послухай дружню пораду – не спи сьогодні, а пошукай такі переконливі слова до своїх шукачів, які можуть відбити бажання йти по такі скарби до загину...

8.
Мені стало зовсім зле посеред ночі, коли щось нагло пробудило, наче воно штрикнуло під самісіньке серце надто гострою голкою. Мені стало дуже боляче і я прокинувся від того болю, але з подивом відчув, що еіякого болю нема. Просто якийсь тривожний поклик пролунав із густої нічної темряви, аби я негайно прокинувся...
Я підкорився тому наказові, але не зовсім і не поспіхом, бо не зміг одразу розклепити очей, бо тихим відлунням мені все ще чулося дивне звертання до мене з перерваного бентежного сну невідомої прозорої примари голосом Довбні: - “Ой, друже мій, чується мені, що хтось хоче досить скоро порушити не лише мій спокій. Знаю, що ти не зможеш мені допомогти повною силою, як у давньому колись, але ж і потурбувати мені більше нема кого. Хіба що Сірого, але ж у нього є свій клопіт – дружина і діти. Не згадую вже про його постійну увагу до тебе, що теж забирає в нього достатньо сил. Рано йому залишити своїх кревних сам-на-сам з дурнуватим світом, хоч і звуть його нерозумні людці (задля жарту?) – білим. Нехай вже цей “білий” світ є таким, яким він є – божевільним у гонитві за чужими скарбами і байдужим у ставленні до своїх рідних святинь. Але ж не всі у ньому схибнулися безповоротньо на тій гонитві чи на збайдужінні – далеко не всі! Можна у ньому правдиво жити і мати якусь радість від того навіть тобі, мій друже, і тоді, коли невідомо для чого тебе продовжують стільки часу пантрувати збоченці з кримінальної поліції. Лише хитро споглядають твоє тіло, але ж вони тебе не катують, не відбирають у тебе шмат хліба з рук. То маєш, друже, просто жити, дивуватися і дякувати Творцеві за такий дарунок. Чую, ой, як же я чую, що завтра мені доведеться комусь пояснювати, як то шкідливо для людців заглядати до прірви часів (тепер і моєї домівки) без спеціяльного на те запрошення.

читати