Завантажити

до мене з дивовижною реґулярністю поспитати про моє здоров’я, моє самопочуття і про мої сни. Головне, що їх цікавить – це Довбня. Вони силкуються та не можуть приховати свої наміри, я б сказав, що через свою дурість, яку вбачаю у тім, як вони кожного разу прохоплюються з кількома повторами, неначе зовсім мимохіть, одним незмінним запитанням, чи я досі не пригадав, де ми останнього разу бачилися із Довбнею. Я ж у відповідь їм лише всміхаюся кволо, але з неприхованою хворобливою нахабністю: - “А хто це за один, що ви вкотре запитуєте? Я хіба був із ним знайомий? Нагадайте мені, як на те є підстави.”
Теж мені шерлоки, пінкертони і штірліци! Знайшли собі втіху – знущатися над хворою людиною, яка втеряла і ніяк не може віднайти свого розуму. То гріх великий – товкти так тривало причинного чоловіка, який пройшов через видіння Страшного суду і став слабким на голову! Того я не кричав їм у нахабні обличчя, але ж вони могли чітко прочитати в моїх очах невимовний біль людини, яка втратила не лише пам’ять узагалі, а й пам’ять про свого побратима. Могли і читали, бо я вкладав до погляду свій справжній біль за втрату товариша.
А може вони знають, що я ВСЕ ЗНАЮ І ВСЕ ПАМ’ЯТАЮ, тому і продовжують навідуватися до мене по мою пам’ять і досі? А може вони просто чекають, що мені невдовзі настільки обридне прикидатися недоумком чи клеїти із себе трохи здумілого вар’ята, що я врешті-решт одного разу запропоную цим “лікарям” по подвійній порції виски з льодом і джин-тоніком, ще по товстій кубинській сиґарі з давніших своїх заначок, аби їм вистачило часу вислухати мою довгу оповідку про наші з Довбнею дивовижні пригоди у прірві глибоко під землею, де зупинився час, де прихованих коштовностей може вистачити, аби скупити всіх політиків (навіть разом із зовсім непідкупними) на Землі, якими б вони не були гоноровими і незалежними від мафіозних кланів олігархів чи новітніх релігійних сект, які намагаються стати вже нарівні з олігархами. Скупити і встановити мир і злагоду між народами, країнами, конфесіями, батьками і дітьми. Тільки як довести охоронцям давнього Святилища, що маємо справді щирі наміри переробити наш “білий” світ, аби він став зовсім кращим для всіх разом і для кожного зокрема? Але ж чи можна таке диво зробити лише за гроші. Та не встигну я закінчити перед удаваними лікарями своєї щирої оповідки, не дійду і до середини, бо негайно прилетить по мене з гучним виттям сирен біле авто з червоним хрестом, аби одвезти знову моє тіло край міста до затишного парку, в якому прогулюються під наглядом лікарів причинні з різних обставин пацієнти в однакових сірих одностроях. Там ніхто з них нікуди не поспішає, бо там для переважної більшости просто уповільнив (для декого й призупинив назовсім як у тій прірві) свою ходу час Мене полишать за високим парканом, а самі? Невже хтось із них спробує наважитися лізти під землю?...
Не можу втямити, ніяк не можу, а навіщо мене знову штовхає зробити такого нерозважливого кроку моя хвора підсвідомість? Але все-таки найвірогідніше, що можна припустити, це хтось іншій з тої прірви дотягується до мене разом із Довбнею і щоразу не дає мені волі зрушити з місця, бо відчуває, що я можу зламатися і не втримати таємниці, а нишпорки у маскувальних білих халатах усупереч всьому поїдуть у степ для перевірки моїх байок і не через те, що повірять причинному, ні, лише з обов’язку відпрацювати останню версію щодо зникнення Довбні, аби з чистим сумлінням відправити нарешті ту справу збирати пилюгу на довгих архівних полицях. Але чи втримаються вони від спокуси, коли зуміють увійти до того підземелля, від спроби запхати якусь чужу коштовність до своїх кишень? Навряд. І залишаться вони там тоді вже під командою Довбні охороняти прадавні таємниці, а по них і за ними підуть нові й нові шукачі, бо ж відкриють інші слідчі вже нову справу про таємниче зникнення цього разу кількох їхніх колеґ і знову невідомо де і з якого такого дива...
Ні, треба мені зібрати до п’ястука всі залишки колишньої самовлади над почуттями, стиснути міцно, аби втриматися від спокуси знайти собі спокій у заміському парку серед подібних до мене потерпанців після того, як відкрию кілька зовсім нових сторінок у старій кримінальній справі. А вона почне набрякати, грубшати новими томами, новими жертвами з числа ошуканих шукачів. Ким? За що? Ніхто не відповість, а мене ще дошкульніше зачіпатиме відлуння з таємничого схрону прадавніх царів та їх недоторканих скарбів...
Щось я відволікся, немов ізнову до мене повертається моя хвороба з усіма її побічними проявами, за якою колись я надійно зміг сховатися від недоброзичливих слідчих з кримінальної поліції, від удаваних вчених і від нахабних журналістів, від усієї незліченої зграї пожадливих шукачів халявного, а не свого добра...
Я постійно відволікаюся від реального життя кожного разу, коли мимовільно згадую недавні кошмари зі своїх снів, де з докорами Довбня зрідка миготить переді мною на якійсь відстані безтілесним привидом, але сьогодні вночі він чомусь увійшов до мого сну

читати