Завантажити

роби тільки те, про що тобі скажуть. – Ґедзь передихнув, заспокоївся трохи і продовжив далі напучувати своїх братків ізнову тихо й помірковано, - коротше скажу вам, друзяки, таке. Сприймайте за наказ. Мені здавалося, що добре знаєте порядок – лише я маю відповідати за життя і навіть за здоров’я кожного з вас, кого запросив до цієї небезпечної, так стало нині мені проглядатися, екскурсії степом широким. Ще більше упевнився в тім з дикої поведінки Рудого. Наче вже почала діяти якась чорна сила. Без зайвих пояснень наказую, що маєте відтепер слухатися не мене, а лише Малого, я до речі теж, і не просто так собі виконувати його накази – хочу-не-хочу, а беззастережно! Причандали в руки і за ним! Не дивися жалібно у той бік, Рудий, не скигли, візьми, коли сушняк додушує, пляшку мінералки із собою, хоча відійдемо від табору лише метрів на двадцять, але ж я знаю твою нетерплячку. Як все буде гаразд із нами, то за вечерею відкоркуємо і пиво, і горілки трохи. Все, ходімо, наразі почнеться справді серйозна робота, може, трохи чи більш небезпечна...
Малий із Ґедзем обмінялися здивованими поглядами одразу, коли побачили на підозрілому місці, що шматок плямистого брезенту вистромлювався з піску значно менше ніж учора ввечері, а заглиблення стало навпаки помітно більшим. “Що то може означати для нас?” – мовчки, самими очима запитував Ґедзь Малого, і так само безголосно відповідав йому Малий подивом, бо не чекав так рано подібного знамення від невідомої сили після вчорашньої підказки. Застерігає вона чи погрожує? Або запрошує в гості, потроху звільняючи прохід? Чи навпаки хитро заманює, аби поховати потім усіх у своїх нетрях? Мовчанку першим порушив Малий, коли вона затяглася до того, що стала викликати занепокоєння в інших землекопів, які рвалися під землю ще з самого ранку. Може, навіть снили цієї ночі скарбами:
- Мовчуне, ти серед нас найбільше важиш, така вага тут стане у пригоді. Бачиш на кінчику брезенту металеве кільце? Ляж не землю, на травичку, не заповзаючи тілом на пісок за краєм цього заглиблення, лише простягни руки і затягни крізь нього товстішу мотузяку – будеш за неї тримати і легенько посмикувати, поки я спробую зняти шар за шаром трохи піску, аби ми разом здужали витягти залишки намету. Нам треба пересвідчитися, чи не може він належати зниклому Довбні, чи туди ми пхаємось. Ось, саме тоді, коли це станеться, підтвердиться, можеш, друзяко Рудий, поновити виголошувати вголос свої підозри щодо моєї дивної поведінки, якщо тобі, звісно, Ґедзь дозволить. А поки будеш, не розтуляючи пельки, бо маєш пам’ятати про Ґедзів скоч у десять шарів, будеш дихати через ніс і підстраховувати Мовчуна, а мене триматиме Ґедзь за мою мотузку, якою перев’яжуся. Починаймо!
Малий спочатку розпочав дуже обережно тягати із западинки потроху піщугу з малопомітними домішками зовсім дрібненьких камінців, користуючись шухлею з довгим держаком. Минуло з півгодини його напруженої роботи, всі довкола нього мовчки сподівалися на зустріч з якоюсь несподіванкою, але нічого підозрілого не відбувалося й тоді, коли Мовчун смикав за мотузку, стряхуючи з брезенту сухий пісок. Всі четверо були у напрузі, немов чекали на прояв якогось дива і скоріше злого, бо на те було досить підстав, якщо вірити балачкам Малого. Проте досить скоро він сам осмілився настільки, що навіть переступив край заглиблення далі, майже до його центру, аби копати більш енергійно, навіть змінив незручну шухлю на лопату, намагаючись брати ґрунт вже значно більшими порціями. Глибше пісок був менш рухливим, хоч і зсипався, але вже не так стрімко з лопати, тому швидше почали звільнятися від нього залишки намету, незабаром можна було побачити, що він може бути ще досі цілим. Малий копав і копав, що далі то енергійніше, одганяючи постійно неспокійні думки про можливу небезпеку, затуляючи їх більш приємними уявами близької зустрічі з Мартою. Не помітив, що його сорочка на спині почала помітно просякати потом. Ґедзеві першому набридла бездіяльність стороннього спостерігача, то він виявив бажання замінити Малого, коли той заглибився більше метра від поверхні, звільнюючи потроху пожмакані згортки плямистого брезенту. Рудий і Ґедзь вже не страхували своїх товаришів, а мусили час від часу відкидати пісок подалі від краю заглиблення, аби він не зсипався назад під лопату Малого. А пісок, особливо з верхнього шару, і справді був подібний до води – весь час намагався повернутися на місце, стікаючи туди тонкими цівками. І Ґедзь гукнув:
- Чуєш, Малий, хоч ти і пообіцяв Рудому, що йтимеш під землю першим, але це станеться тоді, коли відриємо вхід. Давай поміняємось, бо вся вода з тебе витече.
- Нема питань, друже Ґедзю, дякую тобі, бо справді трохи вже втомився, хоча хотів пересвідчитися першим, що прокопаємо вхід до підземелля, - одразу погодився Малий, бо справді відчув і втому, і спрагу. Спітнів не лише від роботи, а й від сонця, яке, хоч і зменшилося від ранку розмірами, але починало вже досить помітно припікати. Він випростався, встромив лопату до піску в себе під

читати