Завантажити

дідько носити? Теж мені кавалер! І скільки мені тут на нього чекати? Ну, не зміг приїхати до мого літака, ну, не зустрів мене по-людські після кількох місяців розлуки, і нехай він десь зумів посіяти мобілку, а нової не встиг придбати через забудькуватість та нехлюйство, набуті ним без її контролю, так адресу готеля він же знає! Хоч би Орест приїхав раніше, може, почали б із ним разом шукати того пощезлого везунчика Бруно, якому, мабуть, справді не поталанило, бо десь насправді потрапив під падіння камінчиків з неба! Хоч би хтось із них двох з’явився нарешті, навіть поганець Орест! Бо ж не сидіти мені з ранку до ночі у готельному номері, або на лавці цього прохолодному парку чи в якомусь теплішому барі! Так же і спитися можна!”
По обіді Марта вже не вертала до парку, а підсідала до барної стійки і замовляла котрогось зі своїх улюблених коктейлів. Вже після другого келиха вона починала вкотре стримувати своє розпачливе голосіння, промовляючи його лише подумки, бо сиділа навпроти шинквасу, з-за якого до неї стримано усміхався молодий бармен кожного разу, коли виконував її чергове замовлення. А під кінець її мовчазного сеансу медитації впереміж із молитвами во здравіє по зниклому Бруно той хлопчина за шинквасом ставав чимось подібним до пощезлого напарника, може бути й статурою, може бути і трохи сумними очима. А, може бути, що вона знову поналивала до себе більше ніж треба різної гидоти, бо почала осипати прокльонами відсутнього Бруно не лише з розпачу і образи, а ще через те, що згадала дивну стару прикмету – аби з людиною не сталося чогось надто трагічного, треба її трохи поскубти різними неласкавими словесами, міцно стискаючи п’ястуки. Після якоїсь чарчини поспіль Марта вже забувала про дотримання пристойної межі між трохи поскубти і ганити безперервно останніми з найлихіших слів. Вона не могла їх викричати вголос чи проказати пошепки, бо брудну лайку міг почути цей незворушний молодий бармен із сумними очима і зачервоніти від такої запальної клятьби. Коли Марту потягло все-таки викричати хоч щось з останнього номера своєї програми, аби трохи пригасити свій пекучий біль, вона подивилася на бармена, намагаючись вирахувати чи здогадатися, якої мови з тих, якими вона вправно володіє, він не знає. Марті й напідпитку не хотілося змушувати його ніяковіти і пекти раків. “Хоча, коли на відверто, він і не таке чув, і не таке бачив, але ж чи навряд від подібної до мене панни. Справді панни, а не пані, бо мені треба зараз йти до свого порожнього ліжка, до широкого і порожнього ложа на двох. До холодної постелі, бо другий десь запропав. Не хочу туди йти й без маленького шкандалю, але ж мушу, бо ж як я погляну на цього хлопчика завтра на тверезу голову, хоча, можливо, він і не знітиться, а засміється? Тим більше не буду його смішити,” – Марта привітно, наскільки їй вдалося, усміхнулася до бармена, легко гойднула головою на прощання і подалася поволі до своїх апартаментів на третьому поверсі, погойдуючись уже всім своїм надто обважнілим тілом. Оскільки вона відчувала на своїй спині співчутливий погляд, то намагалася надати свій непевній ході хоч би трохи еротики. Марно намагалася...
Коли Марта ледь діставалася своєї кімнати, то валилася знесилена одразу на ліжко, падала наче підстрелена, не роздягаючись. Потім вона прокидалася десь серед ночі, ставала під контрастний душ, трохи приходила до тями і загорталася до пухнастого халата. Поверталася до вітальні з непевною надією, аби вкотре перевірити записи на автовідповідачі, чи не було їй телефонних повідомлень, які вона не могла почути, бо перебувала у повній відключці...
Марта довго дивилася на екранчик, наче не могла усвідомити, що не було жодного дзвінка, навіть забув про неї Орест, зітхала вона зі злим коротким крутим словом, аж тоді лягала вже під ковдру і так лежала із заплющеними очима без жодної думки, навіть не згадувала про те, що найбільш складно лікується жіночий алкоголізм. А навіщо було їй зайве страхати себе? Вона була певна, що тільки з’явиться перед нею Бруно, то зразу в неї з’явиться страшна відраза до будь-якого градусного напою, як до найбільш доступного їй зараз наркозу від почуття безвиході. А навіщо їй буде вживати будь-які заспокійливі засоби, коли поруч буде нарешті він, аби ж він знайшовся хоч трохи раніше, ніж загрюкає до її дверей поганець Орест...
А Орест непокоївся десь зовсім поруч, пантруючи Марту. Він теж був, якщо не у повному розпачі, то до близької зустрічі з ним, бо не бачив найменшого руху з боку Марти до пошуків Бруно. Орест зрозумів одразу, коли побачив зі своєї схованки засмучену Марту, що недавні коханці не стрілися й досі. Він поривався вже кілька разів поспіль переговорити з нею, аби дізнатися про деталі такої несподівано дурної ситуації, яка явно загальмувала їхні пошуки із самого початку, скорше – із НЕ розпочатку. Вже кілька разів Орест хапався за слухавку, але згадував, що його непокоїть іще одна досі ретельно не прорахована проблема, яка теж постала перед ним по приїзді. Оскільки з якоїсь причини не приїхав

читати