Завантажити

набирати сили її леґальні підрозділи в усіх реґіонах краю. Мабуть, раптом згадав панотець, що треба йому вже почати збиратися й провідати ще цієї суботи Орестів утвір у горах, де на його бесіди чекають майже щотижня хлопці й дівчата з молодіжного крила Організації. Все їм там удивовиж – особливо вражає їхню уяву давній командний бункер, що добре зберігся на протязі кількох десятків років, той схрон у два поверхи, якого відкрив колись Орест. Після косметичного ремонту приміщення наповнилися безцінними реліквіями героїчних часів, які з ризиком для життя зберігали три покоління місцевих жителів, а нині подарували для створення музейної експозиції. Слухали із захопленням молоді люди оповідки своїх наставників про давні героїчні часи і про сучасних героїв, які лише нещодавно вийшли із запілля, ось, серед них і славетний ветеран Організації, який стільки років зберігав потаємні скарби від чужинців, а нині має через те неприємності зі здоров’ям. Нічого їм не скаже більше про Ореста у своїй бесіді Панотець, бо брехня є гріховним учинком, хоча іноді мовчанка стає гіршою за олжу. Тільки тут інший випадок, бо тут змовчить прихована правда і не подасть жодного приводу до сумнівів юнакам і юнкам щодо обраного шляху. Нехай у цієї молоді не буде ще одного прикладу ганебної зради батьківським ідеалам, які ще відбуваються зрідка навіть на їхніх очах. Вони молоді, це їм творити будучину саме сьогодні. А це не так і просто.
Важко зітхнув Панотець, коли згадав про свого приятеля: -“Шкода, що в Ореста поїхала стріха, як же він палко хотів мене переконати, що він ні в кого нічого не хоче красти, коли вже ті скарби стали нічийними, бо ж більше за півстоліття тому окупанти забирали коштовні речі у різних людей, а потім наші діди відбили, коли захопили зненацька цілу ворожу колону. А з якою усмішкою він подивився на мене, коли запитав чи навпаки відповів на моє німе запитання, що ніхто не зуміє знайти хоч одного справжнього спадкоємця з тих часів? Ще й додав, коли я візьмуся за таку справу, та знайду хоч-кого з документами, тоді він згоден буде віддати господарю приналежну річ. Я ж промовчав тоді, бо сподівався, що зумію переконати Ореста у протилежному, коли повернемо скарба. Але ж мого товариша повністю позбавив глузду не сам Творець, а його чорне віддзеркалення...”
Справді, важко було священикові виправдати останні свої вчинки, переконувати самого себе, що пристав колись на Орестові прохання дружньої допомоги лише зі щирим наміром бути у близькому майбутньому благодійником – розпорядником з повернення скарбів спадкоємцям тих людей, яких нищили у давні часи імперські каральні загони. Ще важче стало йому потім, коли стало видко, що в Ореста відмовили гальма, почав Панотець виправдовувати себе ще й тими сподіваннями, що коли йому вдасться вмовити Ореста повернути все Організації, то в очах усього народу постануть вони вдвох справжніми героями, збережеться про них добре слово у пам’яті нащадків. І майже укоськав свою зболену совість, та вона раптом спитала його в’їдливо, що він іще б встиг накоїти разом із Орестом, якби вчасно не сприйняв за знаменіє зверху раптовий обвал каміння, бо він перекрив йому дорогу до нової зустрічі з Орестом...

11.
Те, що водночас і край високих гір, і посеред широких степів сталося кілька однакових природних проявів, ніхто не зміг помітити. Бо ж ні за яких умов не вдалося б помітити і зрозуміти такий збіг пересічній людині, але відчути їхню спорідненість на тонкому рівні спроможна лише така причинна людина, точніше сказати, якщо за офіційним діяґнозом вельми поважного консиліюму, то я є типовим представником слабких на голову, які не сповна розуму. І я справді відчув своїми зболеними нервами разом обидва віддалені падіння: вивал каменюк у підземеллі під степом і зсув великої купи каміння на гірську дорогу, коли довелося Панотцеві через те кілька днів вимушено займатися самобичуванням, згадуючи з гіркотою свої великі й малі прогрішення за свого довгого життя, коли відступав од Законів Божих і людських. Під час тої самосповіді він усвідомив, що поступово поназбирувалися прогріхів з його діянь наче й непомітно, але вдосталь і для його непоказного життя, яке він вважав і справді достатньо довгеньким...
Каменепади сталися наче за одною рішучою командою як у горах, так і у підземному лабіринті, де їх гримнуло аж два поспіль один за одним з надійної на перший погляд стелі, нагло перекриваючи Брунові найменшу надію на порятунок. І можна було б лише з чистою (тобто – повністю порожньою) душею атеїста віднести обидва явища лише до дивного й насправді збігу обставин. Я знаю правду і годі. Тоді навіщо і для кого мені зараз тим займатися? А комусь іншому аналізувати подібні випадки і не під силу. Якщо хтось і зумів би винайти і довести спочатку собі самому формулу кореляції втручання містичної сили до нашого буття, то кому потім зміг би розповісти про такі позареальні дива без належної уваги специфічних лікарів? Бо як йому потім можна було б знайти серед всієї численної популяції “людини

читати