Завантажити

і навіть не виходить до нього на зв’язок і Панотець, то в Ореста не було більше когось зі своїх друзяк швидко залучити до спостережень поведінки Марти за межами готелю. Портьє не може залишити своєї рецепції, бо там був не тільки його пост спостереження – там було його робоче місце. Орест навіть починав себе гризти за те, що дозволив собі пійматися на Мартусину провокацію повернутися до краю, де залучити Бруно до пошуків Максових схованок... Вкотре він хапався за серце з думкою, що той скарб, за яким він полював усе своє життя, тільки звів його з розуму, занапастив його життя ще з молодих літ...
Не міг на заклик Ореста приїхати до столиці Панотець зі свого гірського селища. Хоча Орестову телеграму і принесли йому вчасно, але виїхати він зміг би лише на п’ятий день, коли загін рятувальників закінчив розгрібати завали каміння з вузької гірської дороги і знову з’єднав віддалене гірське село з усією країною. Саме перед тим легеньким землетрусом прочитав Панотець запрошення до столиці від Ореста і вже був почав збирати речі для поїздки, коли прибігла до нього стривожена сусідка і сповістила, що після маленького струсу з гори стався великий обвал і дорогу до районного центру пересипало великими купами каміння. Отож, спочатку не зміг, а потім уже і сам не схотів. Передумав допомагати другові зі шкільних років Панотець після того, коли йому довелося кілька днів поспіль вимушено відсидіти вдома і проаналізувати з безвиході реальність отримати чогось доброго від Орестової авантури хоча б для себе, не говорячи вже про якісь більші пожертви для своєї парафії. Не схотів продовжувати дурної гонитви у пошуках чужого скарбу, бо згадав, що ніхто ще ніколи і ніде не сказав ні собі, ні комусь сторонньому, що має нарешті вдосталь грошей. То ліпше не травмувати себе примарами великого багатства, а бути задоволеним з того, що вже маєш. А крім того, почав себе далі переконувати Панотець, що не варто йому продовжувати допомагати відступнику Орестові: - “Знамення! Справжнє знаменіє! Каміння не випадково впало майже із неба перепинити мені дорогу саме тоді, коли почав збиратися на пошуки не свого добра! Куди вже після того попередження мені грішному потикатися? По які скарби волочитися і навіщо? Хіба я голодую чи не маю належної поваги від своїх мирян? Той вар’ят Орест заради лискучих камінців навіть на вбивство людини пішов. Нехай на якийсь мент стерявся розуму, але таке може й повторитися! А що він іще зможе знову накоїти у тій безоглядній гонитві? Ні, незабаром піст почнеться, потім прийдуть Свята великі. Я й так багато у чому допоміг Орестові з почуття давньої дружби, правда, було ще дещо між нами і з нами, про що не хочу ніколи згадувати, бо те було надто вже давно. Я після того вже тричі відбув прощу, закликав і Ореста податися хоч одного разу до святих місць удвох. Але ж годі. Для мене все те у промигулому часі. Має ж Орест не лише Бруно з Мартою, а й ще кілька помічників, то нехай і шукає з ними голку в копиці сіна. Коли щось раптом і знайде, то нехай сам приходить до мене на сповідь зі своїми скромними дарунками, бо кому ж він може довіритися своїми грішними діяннями? На щиру сповідь, якщо спроможеться на таку. Кому, крім мене, бо ж лише я мовчки зможу відпустити йому гріхи і спробувати навернути не до ритуального покаяння про людські очі, а до справжнього – для спасіння своєї душі.” – до такого рішення пристав нарешті Панотець. Він остаточно заспокоївся, беручи на себе багато менш гріховне майбутнє діяння, коли майже від щирого серця відповість на Орестові закиди, якщо доведеться їм знову стрітися, наївною невеличкою брехнею, що був страх як недужий, коли отримав його телеграму. Вжив Панотець у своїх припущеннях нової зустрічі з Орестом словечко “якщо”, бо ж остаточно упевнився у відсутності у колишнього односельця і товариша потягу до доброчинности – коли він і знайде приховані Максом чужі скарби, то втече від усіх якомога подалі. А до того ще й додав, що невідомо чого несподіваного зможе накоїти запальний Орест поки не втече і не щезне від усіх своїх друзів і приятелів, а не тільки від численних ворогів. І через те ніколи вже не дочекається від колишнього парафіянина Ореста щедрого дарунку для свого оновлення дах прабатьківського храму...
Ні, ніколи не набереться сміливости повернутися Орест і до свого “Райського затишку”, в якому вже кілька останніх місяців за дорученням Організації порядкує його сестра. Вона має досить часто згадувати із вдячністю свого брата, що подався десь на лікування, хоча на її думку в рідних горах можна вилікувати будь-яку хворобу, звичайно, що крім глибокої старости. Вона вдячна братові, бо справді задоволена нині своєю долею і кількома помічниками, яких їй довелося нещодавно набрати, аби затишно почувала себе щоразу нова купа туристів – любителів прогулянок гірськими полонинами. Саме так мають називатися до певного часу групи майбутніх провідників низових осередків, оскільки Організація таким чином намагається триматися давніх конспіративних приписів, але більше за звичкою, бо почали

читати