Завантажити

братків, коли вони побачили отвір до підземелля, коли вони задивилися до прірви, з якої гукав до них Ґедзь і манила примара багатства...
Вирішив дізнатися Бруно хоча б про щось і дістав з внутрішньої кишені мобілку, але вона й досі не хотіла єднатися зі світом, мовчала, вперто показуючи на табло лише той день, коли вони спустилися під землю. “Коли акумулятор ще живий, бо табло світиться, нехай і бреше, то могло проминути не більше п’яти днів від початку підземних пригод. Не більше, а скільки насправді? Доба? Дві чи три? – продовжував запитувати у себе Бруно, сидячи на старому наметі Довбні і кидаючи час від часу погляд на блакитний клапоть далекого неба. – Це ж майже саме так я чекав колись на допомогу на дні вентиляційної шахти давнього схрону, але ж неподалік мали мене шукати Орест з Мартою. А хіба зараз знайдеться хоч якийсь рятівник нагорі?”...
Він сидів отак уже майже цілу годину, мляво перебирав різні думки і сподівався, що ще мине хвилина-друга і в нього поназбирається нарешті достатньо сили на підйом. Десь там, між чагарниками біля авта, чекає їхній намет невідомо вже котрого дня поспіль. Там питво і наїдки, там з’явиться і зв’язок з людьми...
Під час коротких перепочинків за відкиданням каміння із великого завалу Бруно-Малий лише орієнтовно міг уявити, скільки вже десятків годин після спуску під землю всієї групи він одинцем просувається поволі до виходу. Інколи він забувався у короткому сні, ні, навіть не сні, а у дивній дрімоті з мрячними візіями різного зареалля. Лише якось відпочивали натруджені м’язи, але не заспокоювався його мозок, аж палав од буяння розхристаної маячні, із купи плутаних фантастичних видінь, з яких найреальнішою і найжахливішою поставала думка, що він може просуватися зі своєї пастки зовсім в іншому напрямку від виходу. Кожного разу перед ним коливався прозорий привид самого Довбні, який зі щирим співчуттям дивився прямо в очі Малому, але не міг вимовити жодного слова. Фантом лише злегка ворушив губами і легким помахом руки підтверджував, що Малий рухається до живих людей, до реального світу, де крім відтінків сірого кольору підземелля є безліч інших кольорів сонячної веселки, де замість моторошної тиші буяє розмаїття звуків, голосів, музики врешті-решт. Привид Довбні виглядав щирим у намаганні допомогти, але Малий жахався ще більше, бо не був певним щодо намірів колишнього шефа...
А там, на волі, у будь-якому транспорті чи на хідниках, у кінозалі, в опері або й під храмовим склепінням перегукуються мелодії мобільних телефонів...
А тут ані жодного звуку, ті ж самі мобілки позамовкали у всіх одразу, як тільки збуджені шукачі, переповнені у запалі сліпим ентузіязмом, безоглядно спустилися на пізнавальну прогулянку під землею без ніяких припасів. І весь цей час нахабні надземні говоруни не подавали ніяких ознак своєї відданости господарям, навіть мовчали про причини нечемної поведінки цього моторошного підземелля з його цілковитою відмовою від спілкуванням з людським сонячним світом. Бруно-Малий не побачив для себе у тім великої біди і тоді, і навіть зараз, коли йому забракло сил дряпатися нагору, бо кого б він міг покликати до себе на допомогу? Марту з її поганим знанням навіть столиці, то чим би вона змогла допомогти йому посеред степу? Вона б і дірки до цієї прірви не знайшла! А ще треба добре подумати, чи схотіла б вона шукати і цю прірву, і “свого Брунчика” у ній? Чи йому потурбувати Сірого? Ще не вистачало такого нахабства викликати у нього знову стресовий напад через спогади про не такі вже й давні пригоди на службі у Довбні. А когось іншого кликати, то тільки на зле вийде, бо ж не можна ще когось прилучати до цієї таємниці. Вистачить, прилучив кілька день тому трьох! То де ж вони зараз? Але ж усе, майже все з його бід має нарешті залишитися позаду, ось, ще лишень дві-три хвилини і постане вільний степ у всій своїй красі перед його очима. Тепер порятувати себе можна буде й зовсім самотужки без ніяких проблем і розпачливих волань по допомогу...
Але перед тим були напади відвертого відчаю, бо втрачалася всяка надія на порятунок у підземеллі. Добре, що у Малого довго не вгасало потужне світло із шахтарського ліхтаря на касці, і до того ж стався у пригоді у пристебнутих до паска шкіряних піхвах великий кинджал, аби зміг в’язень прірви виколупувати каміння із завалу не голими пальцями. І тому він спромігся без чужої допомоги опинитися вже за кілька кроків до волі. Нехай і тривала боротьба за волю невідь скільки часу, але ж... Ще трохи, ще... І станеться!...
А потім, в якомусь колись, приходитимуть до його спогадів зрідка Ґедзеві хлопці зі своїм патроном, як останнім часом спробував з’явитися Малому привид самого Довбні. “Сто разів був правий у своїх підозрах Рудий, що я приведу їх до загибелі! Ніяких зм’якшувальних обставин! Хто і як скоро зуміє порушити кримінальну справу про зникнення трьох тіньовиків? Рідні чи колеґі? А яка у них у кожного може бути рідня? Я ж геть нічого про них не знаю. А вертатися доведеться їхнім джипом, нікуди й не

читати