Завантажити

Наскільки очевидно чи стався просто випадковий збіг обставин, то вже вирішувати тільки йому самому і колись потім, ще й у тім випадку, якщо щире каяття дозволить послабити покарання, і він тяжкою працею прочистить за розміром лише таку шпарину в завалі, аби дістатися через неї туди, де залишився вихід на поверхню. А тут йому нема з ким міркувати далі з приводу існування надприродних сил та їхньої потуги до помсти нахабцям. Радитися з Довбнею? Так він лежить мовчки, ображений і обікрадений Рудим, якого привів сюди саме Малий, тому через втрату свого скарбу допомагати йому не схоче. “Вибач, шефе, я все-таки спробую вийти на поверхню – треба ж мені добре замаскувати цю дірку, аби ніхто більше не спробував заглянути до прірви,” – проказав Малий уголос винуватим тоном і взявся до роботи...
Минуло ще кілька хвилин від останнього відчайдушного поруху в бік мотузяної драбини, та Бруно знову не зміг примусити себе підвестися, відштовхнутися від стіни і встати на ноги. Цього разу він уже мав інший, цілком обґрунтований привід для себе, аби надалі сидіти і не вставати, бо згадав, що десь у внутрішній кишені мають бути сиґаретки, що можна тепер і затягнуся. Треба відпочити, має на те право, бо він усе-таки видряпався нарешті з прірви і наразі сидить подалі від священного кола, де невідомі охоронці зуміли б поробити йому на зле, знайти більш суворе покарання зі свого довгого списку за порушення своїх приписів. Вони ж-бо, певна річ, що не сприйняли б ніяк запах міцного тютюну за пахощі жертовного ладану. Навіть був узяв сиґарету до рота Малий, та так і застиг. Висушене безводдям горло не сприйняло гарячого диму.
Спрага нагадала про себе досить болісно і тому знову спробувала рішуче кинути Бруно на черговий повтор до здійснення подвигу. Він її послухався і рішуче підвівся, через силу зробив два кволих кроки і навіть припав руками до драбини. Передихнув і став поволі піднімати ногу, аби дотягтися нею до першого щабля і впертися о мотузяку, бо не зміг підтягнутися кволими руками навіть на метр. Коли не вдалося почати сходження з першої спроби, то вирішив трохи перепочити для нового наступу, і раптом у цей час упав зверху невеличкий камінець і дзвінко вдарився о каску, яку він забув зняти. Бруно підвів очі догори і побачив, що на верхньому мотузяному щаблі стояли, прогинаючи його, чиїсь ноги у дуже брудних важких військових черевиках...

13.
-Чуєш, Сірий! – я знову спробував звернутися до свого товариша. Він став уже давно посеред моєї самоти моїм єдиним і вірним товаришем. Щоправда, він жодного разу цього не вимовив уголос, я теж і за чарчиною того не проголошував, але з його поведінки мені й так було видко, що він ґречно вибачив нам із Довбнею свої поневіряння, коли ми використали його за живу привабу, яку жадібно заковтнули наші конкуренти у пошуках прадавніх скарбів. І зараз опікується Сірий мною зовсім не через потребу чим-небудь розрахуватися за віддаровану йому колись Довбнею хатину чи за ті щедрі подарунки, які час від часу отримують від мене його кревні, а зовсім щиро, лише скоряючись своїй природній вдачі. Він і раніше був таким як і зараз, хоча добре розуміє, що своїми постійними відвідинами мене, коли починає підігрувати мені на підтвердження мого розумового нездужання, він ізнову може підставитися під великі неприємности з боку “лікарів” від карного розшуку. Що з того, що цього разу його як і мене лише пантрують досить ввічливі, хоча б зовн,і представники таємних владних служб, слава за те Творцеві, а не хапають за горло їхні більш жорсткі колеґі, яким і досі не йметься, де міг подітися мій побратим Довбня. Їх цікавить, дійшов я такої думки, не так загадкова доля самого Довбні, як уперте намагання підтвердити чи спростувати досить правдоподібні чутки щодо неймовірних скарбів, за якими він зі мною подався колись у степи і не повернувся звідтам. Та Сірий ніяк не зважає на неприховану присутність тих нахабних нишпорок, інколи навіть співчуває їм, що вони змушені виконувати дурного наказу, розуміючи самі все більш і більше щодо повної безнадійністи тої давньої справи. Він і сам завжди був таким: незворушним, слухняним і вправним виконавцем без зайвих кар’єрних амбіцій, які мають стимулювати роботу будь-якого державного служаки чи найманця приватного бізнесу. Мовчки тягнув, заступаючи повсякчас Довбню, майже всю його роботу, бо саме на Сірого лягали всі службові обов’язки керівника міністерського підрозділу під час постійних бізнесових прогулянок Довбні.
Мабуть, саме ці риси характеру Сірого й привели нас із Довбнею до логічного рішення, що годі шукати кращої наживки, кращої у розумінні найбільш правдоподібної для наших конкурентів, так воно і сталося – натерпівся він трохи у заручниках, але потім і наші воріженьки отримали багато більше неприємностей від пастки, змайстрованої Малим. Одного з них й досі тримають у моїй (вона таки стала моєю) лікарні, щоправда в іншому корпусі, бо інколи трапляються у нього вибухи справжньої люті до всього білого світу від спалаху болючих спогадів про свою

читати