Завантажити

вже вибачайте, але вертаю сам нагору, а ви тут робіть, що хочете. Прийміть по цій піґулці – це все, що я можу для вас зробити. Те, по що я подався з вами, вже знайшов, але що робити з ним, ще не знаю. Пораджуся з ким треба. Може й ні. Просто мовчатиму, якщо ваша команда не буде патякати. Ви зовсім дорослі й цілком самостійні кретини, таких нічим не проймеш. Не чіпайте більше Довбню, бо Рудий не впорався із тугими зав’язками і натомість, бачу, ще хоче по кишенях покійного понишпорити. Гидко на те дивитися, коли ніхто не хоче зараз вертати зі мною пообідати, тоді до зустрічі на поверхні. Сподіваюся, що стрінемося попри все. Рудий, та куди ж ти, сволото смердюча, лізеш? Хіба не чув, що я казав? Хлопці, ну, зробіть що небудь!
Але хлопці – Ґедзь із Мовчуном не втручалися, мовчки дивилися з невеличкої відстані, начебто не чули розпачливих звертань Малого до себе і до зовсім ошалілого Рудого. Вони спочатку стояли осторонь і лише з легким зацікавленням спостерігали за поведінкою Малого, але вже досить скоро почали між собою стиха обмірковувати ситуацію трохи стривоженими голосами, особливо Ґедзь, який ще з учора визнав, що в оповідках Малого є багато чогось схожого на правду, яким би неправдоподібним воно не виглядало. Було зрушив Ґедзь на заклик Малого у бік до Рудого, але не встиг втрутитися в його ганебні дії і припинити наругу над мнртвим, аби змінити ситуацію і випередити можливу трагедію. Як і Малий, який вже забув намір відкрити свою чорну коробочку і поглянути на показники випромінення, бо був ізнову готовий натовкти пику лихочинцю Рудому, але теж не встиг зрушити з місця до нього, бо саме тоді вперше струсонуло стіни й підлогу, а метрів із десять від них, у бік виходу до поверхні, на підлогу тунелю сипонули зі стелі та стін кам’яні уламки. Несподіваним обвалом пошуковій команді було повністю відрізано відступ – не стало проходу для втечі до порятунку, а не тільки до гарячого обіду. Все сталося настільки миттєво, що всі завмерли від несподіваної проблеми. Першим з усіх, як не дивно, оговтався Рудий, який не встиг нічого витягти з кишень Довбні, бо лише намірився залізти рукою до одної з них. Рудий почав смикати застібку-липучку на кишені, як одразу почув за своєю спиною гуркіт, випростався, вперся променем ліхтаря у стовп густої пилюки, і одразу підійшов упритул до Малого з перекошеним від переляку і зненависти обличчям:
- Не поспів, стерво смердюче, втекти? Твої штучки-дрючки поспішили зарано вибухнути? Випередили навіть тебе, падло суче! Вбити б тебе на місці, але ж на потім відкладу, я ще встигну перегризти тобі горлянку, я не забуду, а ти спочатку маєш нас вивести звідси. Я ж казав, братани, кілька разів, а ви вірити не хотіли, що нас до злої пастки цей Малий затягує. Подивіться на його пику! Посміхається гад, хоч і непоспів утекти! Мабуть, знає падло, де інший вихід, то й посміхається!
- Дурний ти. Лікуватися тобі треба не лише од дурі, а й від жадоби до чужого. Я ж попереджав – не чіпай. Не послухав – от і маєш! – лише й вимовив із сумом Малий, бо ще не оговтався і не знав, що має робити надалі.
- А я не хочу слухати, я візьму цього рюкзака собі на плечі, а ти підеш попереду показувати дорогу до іншого виходу, шкода, що не встиг роздивитися, чого до мішка зібрано, але ж я просто довірюся вашому Довбні, вірю – він мотлоху не брав, - напад люті в Рудого потроху згасав, навіть не відреаґував на дошкульну пораду Малого щодо потреби лікуватися йому від глупоти і скнарости. Наче й не почув нічого, бо став натягати собі на плечі те, що дістав з-під мерця, хоча так і не зміг його розв’язати і подивитися, чи є у ньому щось ціннішого за каміння чи давнє череп’я. Заплечник був досить важкий, Рудий аж зігнувся під його тягарем, сіпнувся і було поточився, але встояв і заклично махнув рукою до Малого, аби рушав уперед. Натомість Малий відповів йому зовсім лагідним голосом:
- Піду, але тільки тоді, коли ти перестанеш хапатися не за своє. Поклади, будь ласка, мішка на місце, бо інакше лихо буде і тобі, і нам перепаде за компанію з тобою.
- А, ось, тобі! – Рудий із зусиллям скрутив дулю, але піднести її догори не зміг. – Я беру нічиє, кому воно належить – оце добро? Довбні воно вже не потрібне. Хай би і було чиєсь, а по що ми сюди їхали? Ти теж їхав, ти ж не дитина. То не випендрюйся! Знав, що ми по скарби зібралися до цієї прірви. І показав нам дорогу. Знав чи будеш заперечувати? Краще показуй тепер дорогу до виходу!
Малого вже не чіпала нова злість, її недавні прояви теж поступово відступили, то він цього разу вислухав Рудого вже зі співчуттям як справді хворого, трохи помовчав, а потім іще раз спробував пояснити ситуацію, в якій опинилися шукачі, звертаючись не так до Рудого, що поруч похитувався під тягарем, як до його товаришів:
- Я ж казав, хлопці, що дорогою сюди почав згадувати і аналізувати все з того незвичайного, що колись почув од старого Вчителя. Тому й вхід до підземелля знайшли одразу, а коли ми стрілися тут із Довбнею, зрозумів остаточно, що вертати треба.

читати