Завантажити

як два хвости такі довжелезні, що здалеку видко: зникнення Довбні та спалення народного улюбленця – депутата Макса. А ви з Рудим є давніми корешами по роботі ще й любителями порибалити. Якщо приїдуть подивитися на місце пригоди, може статися й таке, треба пояснити, що слідів унизі вже нема, бо те каміння двічі на добу затоплює і двічі оголює водосховище, бо таким є режим роботи гідростанції. Шоста ГЕС каскаду з наруги над Вічною рікою.
- Гаразд. Дорогою ще пройдемося по деталях. А зараз не наїдайся багато. Потім додаси. А щодо твоєї участи у цій приключці, то тебе справді ніхто не бачив із нами. Менше свідків – простіше справу закрити. З тобою, ще й у цьому степу, точно згадають менти про Довбню. Нас тоді ледь-ледь зачепили слідчі, для проформи, бо ми були досить віддаленою структурою. А нині з тобою... Ні, ти правий на всі сто. Потім, як все минеться, продовжимо чаркуватися, коли ти не будеш проти. Слухай, я більше схиляюся до дивного збігу обставин всіх обвалів після святотатства Рудого. Але за твоєю версією, коли вже на те пішло, що тут є якась невідома сила, яка так вправно захищає похованих царів (допотопних чи ні, не в тім питання) з усіма їхніми скарбами та прадавню мудрість беоеже (езотеричні знання, до яких ми ще не доросли, це випливає з твоїх слів), чому вона з тобою повелася гірше, ніж з нами? Коли вона така розумна, справедлива і така діюча? Це ж ти ж нас увесь час застерігав, аби поважали підземелля, ледь не натовк пику Рудому (царствіє йому небесне!) за його ганебну, справді ганебну поведінку з тілом Довбні, особливо тоді, як поліз по кишенях нишпорити, що там повторюватися! Чому, якщо припустити, що вона є в цій прірві й така мудра, така всесильна?
- Коротко? Важко зненацька щось придумати, але спробую пояснити першими припущеннями, що прийдуть на розум. А інші можуть і не прийти ніколи – прірва є прірвою. Гадаю, що я лише малим переляком відбувся, бо лишився живим і виповз, а для того порятунку потом і кров’ю (натуральною і без ніякої патетики!) змивав свої найбільші гріхи перед пам’яттю предків: по-перше, як не знав, то здогадувався, що тут є і може бути, але привів жадібних гостей для грабунку; а по-друге, тільки не дивуйтеся, не рушив за вами рятувати людське життя.
- Він же грабіжник, який не схотів скоритися ні тобі з твоїми погрозами, ні мені, якому клявся на вірність до гробу, коли взяв його до своєї команди. Не в’яжеться з твоєю теорією про мудрого і всесильного захисника підземелля!
- В тім і є загадка у гірких словах Вчителя, що ми теперішні не є гідними прилучитися наразі до давньої мудрости предків. Кожному своє робити. Є кому осудити, засудити, а кому й покарати. Є, зрештою, Божий суд. І ніякі Його творіння не мають права позбавляти життя до себе подібних – рятувати мають! Що ти крикнув мені, коли забув усі мої застороги і рвонув на вірогідну власну загибель, бо не міг зрадити товариша, не міг залишити його без допомоги. Мені, тертому й перетертому і не такими пригодами, вірити у потойбіччя, то сміх. От, а як можна пояснити з таким розумінням подій в цій прірві те, що Довбня тут залишився, а його побратим вискочив, не став ані рятувати його, ані тіло витягати для поховання? Хоча, згадуючи характер Довбні, його поведінку останніми місяцями, просто він не схотів кидати награбованого. Той величезний заплечник Рудий витяг з-під його тіла. Його напарник же вийшов зовсім порожнім, побожним, причинним – тобто дурку досі валяє, аби нікого сюди не привести, бо не кожен із нормальних людей здатний повірити у такі містичні байки. Приведе когось по тіло Довбні, так і залишиться із ними сам навічно.
- Знову нічим крити. Але ж я хочу погодитися з тобою, що ніхто не зможе у такі речі повірити, а потім – збагнути! Я бачив, але розум не йме віри очам. Просто треба забути все, так забути, аби ж у сні не згадалося чи по-п’яні не злетіло з язика.
- Зараз і мені нема чим крити твою правоту, Ґедзю. А тепер я тобі повідаю найщирішу правду про найбільш праведного серед нас. Знаєш хто це? Мав би знати – Мовчун! Це він мені, вмираючому від тридобового голодування, не зуби став замовляти, а приніс дещо для моїх зубів. Дякую, друже! Красно дякую! Вибачте, хлопці, поговоріть, про що схочете, або й помовчіть про що схочете, лише не чіпайте мене – я повністю відключаюся від вас на п’ятнадцять-двадцять хвилин, міг би і швидше, але ж треба ретельно жувати...
Лише другого дня по обіді вони вирушили у зворотну дорогу сумні та натомлені. Дорогою майже не розмовляли, лише уточнювали, аби потім не плутатися, деталі обставин загибелі Рудого. Десь під вечір дісталися найближчого райцентру, де Ґедзь із Мовчуном одразу подалися до місцевого відділку поліції, а Малого перед тим залишили ховатися у сутінках невеличкого скверу. Лише під самий ранок Малий почув тихе гарчання позадорожника і вийшов до хлопців, коли пересвідчився, що за ними ніхто не їде і не йде. На мовчазний запит Малого Ґедзь лише тихо пояснив:
- Ми підкинемо тебе до траси, сядеш на якусь попутку, бо ми з

читати