Завантажити

теж? Лепсько від вас пахтить.
- Так я ж стояв на степових вітрах край дороги, не так вже й було холодно, але самотньо. Який же рибалка для зігріву не тримає невеличкої пляшечки про всяк випадок. А щодо заробітку, то вистачає. І не тільки на коньяк, я ще віскі полюбляю, бо трохи нашу селянську горілку нагадує, лише багато дорожчий напій. Так його треба вдома пити з грудочками льоду, тоніком трохи розбавити. Ай, зачепили ви мене за живе. Балачка на цю тему вимагає інших обставин з предметами розмови. Але ж, вибачте, добродію, ви казали про свої забобони в дорозі, але ж ми майже приїхали, то зателефоную зараз своїй половині. Не будете заперечувати? Увага до жінки ніколи не завадить, а після такого загула край треба. Ви ж розумієте. Може, менше мені дістанеться від її справедливо поганющого настрою від моїх походеньок...
16.
Орестові також погано спалося тої ночі. Він прокидався кілька разів, коли щось, досі незнайоме почуття болю, починало тиснути на серце, але Орест не підводився з ліжка. Він кожного разу все одно лежав із заплющеними очима, тримаючи праву руку на грудях зліва, перебираючи один за другим різні варіянти своїх подальших дій. Біль поволі вщухав і дозволяв Орестові знову зайнятися пошуком відповіді на “що далі робити?” І нічого собі не міг кращого вибрати, бо ж геть усе було або поганим, або й ще гіршим, але десь ближче до ранку він нарешті дістався думки, що має припинити дурне пантрування за Мартою, яке вже стало скидатися на хлоп’ячі забави. Сміх та й годі в його віці грати дорослого вар’ята чи підліткового скаута – мисливця за червоношкірими. І не вгледів зрештою іншого виходу, як просто стрітися з нею для нормальної розмови за келишком, аби якимись ґрунтовними арґументами вмовити її вертати на острови, бо тут нема чого далі робити. “І ще треба її переконати у вимушеності, ні, ліпше у доцільності повернення, - зразу поправив себе Орест і за мить додав, - а переконувати треба з розумом, делікатно, здалеку заходити, аби ж мені конче не втратити її довіри, свого права користуватися її статками для власного пристойного життя, коли вже стає видко, що тим скарбом не збагатітися. Передчасно покинув свої бізнесові справи, дурко невмиване, бо ж уже славно розверталися справи із лісовою сировиною. Так ні, більшого забаглося – все мати і нічого не робити. Погнався за примарою, але то згодом, бо спочатку своїми руками мацав, не міг якусь жменьку перекласти до кишені. Скільки помилок наробив, як той водій, що їде вночі посеред густого туману і навстріч бачить лише сліпуче сяйво чужого світла. Розумний би спинився, перечекав, а я? Хоч і не треба про покійника Макса згадувати злим словом, але й він виявився також справжньою паскудою. Та при Мартусі не треба його згадувати ніяк, її обережно треба підвести до думки на повернення таким чином, аби ж вона щиро вважала, що сама так вирішила, що все одно вже не дочекатися їй того байстрюка Бруно. Обійти при тій розмові сумний нюансик, навіть натяком не прохопитися, що переоцінила свої жіночі принади Мартуся та їхній вплив на того хлопа, коли за чотири доби навіть не обізвався до неї, хоч і обіцяв. Навіщо гонор її жіночий дурно розтривожити собі на злидні! Ні, таки треба нам тікати з краю. Звісно, що нам із нею. Якомога швидше, бо тут і від Панотця надійшло нарешті веселе повідомлення, що нема у нього ніякої змоги приєднатися до пошуків тепер вже Максового скарбу, озвався друзяка, покликав наче блудного сина вертати домів у гори і запрошує навіть до прощі, бо час підходить. Час надходить! До чого він уже наближується, Панотче? І що тобі, друже, привиділося за молитвами? На що натякаєш? Вчадів чи що там сталося з тобою? Бодай тобі не видати ... ! – аж легко лайнувся наприкінці Орест, коли згадався йому несподіваний дзвіночок з отчого краю майже на світанні. Його вразила не сама пропозиція Панотця із закликами “вертати домів, вертати на круги своя, на часі проща”, як його інтонації при розмові, нові й несподівані, наче він звертався не до свого прадавнього друга, а до своєї відданої пастви з амвону, проголошуючи повчальну недільну проповідь. Вимовляв слова рішуче, але водночас із голубливими батьківськими нотаціями, не даючи Орестові навіть жодного словечка вставити, а коли вже відчитав суворо, то теж не дав змоги другові продовжити розмову, неприємну для Ореста з усіх боків, відключився відразу. Скористався чужим телефоном і зразу заблокував його, від чого вкрай розлютився Орест, а ще додало йому гніву те, що відчув – нема ніякого сенсу їхати на якісь балачки з тим відступником. Але Панотець натомість сам став знедавна за відступника вважати саме Ореста. Отак воно є у білім світі, що “у кожного своя доля і свій шлях широкий”. У когось і дуже широкий, але ж багато хто лише вузькою плутаною стежечкою блукає, манівцями водить його не Доля недолуга, а тиняється безпорадно він сам усліп, коли перестає чути або розуміти її застережливий голос...
“Треба було б доспати хоч би з пару годин, бо ж сьогодні моя черга востаннє пантрувати Марту, підловити зручного

читати