Завантажити

ранню годину в парку вже з’явилися різні люди, поодинокі, якщо придивлятися до якогось пам’ятного знака, але в сукупності їх було вдосталь: молоді й підстаркуваті займалися ранковим моціоном – бігом підтюпцем; дехто просто шпацирував неспішно, намагаючись надихатися на цілий прийдешній день свіжим повітрям без порохні й автомобільних вихлопів; кілька сивеньких пар, яких підвело з ліжок старече безсоння. Бруно зі своїм брезентовим заплечником і спінінґом у чохлі виглядав між тим людом диваком-рибалкою, який повертався з річкових мандрів з надто малим здобутком і надто зарано – тоді, коли інші ще тільки почали закидувати вудки. Вочевидь, подумає хтось з перехожих, що цей невдаха приховався у парку дочекатися відкриття рибного магазину, аби повернутися додому не з порожніми руками. “Нехай так і думають, якщо взагалі хтось із них зверне на мене увагу,” – нарешті вирішив Бруно і подався до визначеного Мартою місця зустрічі на десяток хвилин раніше.
Марті теж вдалося прибігти туди перед тим часом, ніж сама призначила, бо вона хотіла спочатку понишпорити щодо можливого пристрою для підслуховування, але згадала сонного портьє, то просто присіла на лаву й замислилася над тим, якими першими словами вона має зустріті Бруно: ганити його чи висловити неприховану радість від зустрічі після довгої розлуки. “Щодо справи, то десь в іншому місці. Може підвести його до думки, аби ж він запросив до себе? Ні. Нехай вірогідні нишпорки, коли вони є, не знають, де живе Бруно. Краще підемо парковими алеями і десь знайдемо затишне місце для балачки, але поки що без ніяких натяків на мету мого приїзду. Спочатку відновити його довіру до мене, от, тільки б знати, чи він хоч колись покладався щиро на мої почуття? А, нехай йому, хіба можна із ним щось прорахувати наперед, то буду поводитися так, як лягатимуть карти, бо надто багацько води стекло до моря Вічною рікою від нашого прощання,” – вирішила нарешті Марта, зітхнула і встала з паркової лави, захотіла підійти ближче до парканчика, який відмежовував хідники для прогулянок від крутого урвища, порослого поодинокими деревами і густими чагарниками поміж ними. Встала і зразу побачила, що навстріч їй неквапно простує Бруно в екіпіровці зазвичайного рибалки: куртка і штані з тонкого брезенту, зеленкуватого із маскувальними плямами, такий саме крислатий капелюх, заплечник і вудки в чохлі. Лише взутий був не у рибальські ґумові чоботи, а в армійські високі черевики зі шнурівкою. Весь його зовнішній вигляд, незворушний погляд і знайома брунатна сиґаретка в куточку губ ураз перекреслили всі попередні міркування Марти щодо поведінки з Бруно, аби відновити його прихильність і довіру до неї. Вона не кинулася до нього в обійми, навіть не привіталася насамперед, а зразу почала розмову з докорів знервованим і зобидженим украй голосом:
- На все могла чекати, напарничку, від тебе, але втекти від мене на рибалку! Навіть забути про обіцянку стріти з літака! Навіщо взагалі ти згадав про моє існування і мій приїзд по твою допомогу! Ліпше б зразу тоді сказав, що ти забув назовсім, хто я така! – потім додала після короткої паузи, вже з трохи примирливими інтонаціями, бо прочитала в очах Бруно щось дуже дивне, - я, Брунчику, геть нічого не розумію, я ж стільки нервувалася від невідомости, а тепера навіть не знаю, як себе поводити із тобою, колишній мій любчику.
Якби Орест чи хтось з його помічників став підслуховувати зустріч Марти і Бруно, то щиро б дивувався майстерній грі Марти, бо всі слова з її звертання до Бруно були ретельно підібрані для того, аби змусити напарника почутися винним настільки, щоб стати перед нею на коліна і слізно попрохати пробачення. Але Бруно дивився на розгнівану і водночас засмучену Марту і мовчав, перекидаючи згаслу сиґарету з одного до іншого куточка губ. Неголене обличчя, а таким раніше Марта ніколи його не бачила, було змарнілим, утомленим і трохи відчуженим, в очах застигло німе запитання і навіть неприхований докір за відсутність сердечности, що трохи пригасило Мартусин гнів, тоді вона спробувала всміхнутися і додала вже й зовсім примирливо:
- Гаразд. Про все потім погомонімо, а зараз просто драстуй, любий напарнику!
- І я вітаю тебе у стольнім граді, Марто! Яким вітром тебе знову до нас занесло? Твої пояснення були мені мало зрозумілими, але про це згодом. А зараз просто вибач мені, що не зміг зустріти, потім поясню, зрозумієш, що ми могли й зовсім уже не побачитися ніколи. Бачиш, в якому я стані? Насамперед мені треба помитися, переодягтися, бо я щойно з далекої дороги. Їхав усю ніч. Про спання, то пусте, знаєш, що можу витримати. Але ж у такому вигляді з такою панною? Ніхто не зрозуміє. Маєш якийсь час? Може, поїдемо зараз до мене. Поки я відмиюся, переберуся, ти звариш такої кавусі, як вмієш лише ти, за нею і чаркою поділимося спогадами – хто чим займався останнім часом. Ти ж казала, що засумувала за мною, чи ні?
- Сумувала, звичайно, що сумувала. Через те і приїхала, тільки ж ти, Брунчику, - знов було ледь не розпочала Марта шпетити

читати