Завантажити

момента на відверту розмову з нею, а мій товариш з рецепції майже дві доби відстояв, хоч і покуняв, без ніякого сумніву, трохи вночі, але вкрай втомленим виглядав ще вчора ввечері. Вранці йому зміну передавати, відсипатися піде, як такому щось довірити – проґавити може найсуттєвіше. Але ж, ну її, цю панну вередливу, к бісям собачим! Куди вона від мене втече далі шинквасу? Її щоденний маршрут жодного разу тут не зазнав змін. Прийду по її душу по обіді, коли вона прийме своє причастя, бо у такому стані вона завше легше піддається умовлянням. Підведемо з нею гіркотні підсумки, що наша дурна прогулянка по скарби відбулася без ніякого позитиву і нам треба вертати туди, де вповень гарних хлопців, ні, хлопців не треба чіпати! Краще згадаю, що там будь-яких напоїв і вдосталь, і навіть вибір багато більший! І море тепле весь час, а розваги там які! Отож, Мартусю!” – Переконав остаточно себе Орест, що нарешті дійшов розумного рішення, тоді зовсім відімкнув мобілку і готельного телефона, заковтнув задля результативности аж дві заспокійливі піґулки і повернувся до ліжка.
І наснився йому дивний сон з подіями тих давніх і славних часів, коли він ще був малим, коли слухав дідові оповідки про славні часи героїв, коли марилося йому стати із тими героями плече-в-плече, бо тоді ще не завітала до нього страшною хворобою зрада, сліплячи очі виблисками чужого скарбу. Хотілося йому зупинитися і перечекати, але як те було зробити, коли відмовили зношені гальма...
На той момент Бруно вже подякував красно водієві, довелося й трохи вибачитися перед ним, що знову був запропонував дядькові гроші, попрощався з ним сердечно, постояв на тротуарі, дивлячись услід пікапові, поки той від’їхав подалі, лише потім увійшов до станції метрополітену. Ні до якого лівого берега діставатися йому й подумки не було потреби, але це була одна з останніх фраз для балакучого водія від його випадкового нічного пасажира, котрий після веселої гульні вертався покірно й покаянно до свого родинного вогнища, яке знаходилося десь на лівому березі Вічної ріки у спальних районах столиці. Чоловік одружений, живе на лівому березі, рибалив не на водосховищі шостої ГЕС каскаду, а у приватних ставках далеко від тої ріки, де зірвався з крутого берега і розбив собі голову, ще й тіло пом’яв Рудий. Просто Рудий, бо Бруно-Малий так і не перепитав Ґедзя справжнього імені ошуканого долею шукача чужих скарбів. “Якому не поталанило через власний вчинок, а я ж міг його вберегти, аби не затявся розв’язати загадки щезнення Довбні. І навіщо він мені здався? З нудьги чи що? Чи якась містична сила мене спонукала не допустити до святині чергових шукачів скарбів, а потім надійно замаскувати обидва отвори до чорної прірви, аби більше ніхто до неї заглядав? Невже я скоро прийду до того, що повірю остаточно в ті байки, до яких ставився з повагою лише про всяк випадок з позицій, що краще перестрахуватися, ніж кидатися стрімголов? І чом було Мартусі не озватися на кілька день раніше?” – Бруно додав останнє запитання знову зі щирим смутком, з гіркотою, відшукуючи на пом’якшення своєї провини якісь додаткові сторонні обставини, що спонукали його до знайомства з командою Ґедзя. Бруно відчував, як все більше і все дошкульніше стало його пригнічувати почуття усвідомлення власних помилок, що врешті-решт призвели до загибелі Рудого...
Потім він зачекав для порядку ще кілька хвилин у касовому вестибулі, мовчки дивлячись у задумі на поодиноких ранкових пасажирів, які простували до турнікетів із сонними обличчями, потім рішуче вийшов знову на вулицю. Там людей майже не було, але про всяк випадок Бруно відійшов із сиґаретою в зубах подалі від можливих свідків і повільно набрав Марту:
- Я вже тут. Через скільки годин чи хвилин ти готова мене прийняти з поясненнями? І де саме? – Вона відповіла з першого гудка, було видно, що більше не лягала спати:
- Твоєї попередньої балаканини не второпала. Щезнути на стільки діб! Не знала, що маю робити, весь сон перебив на всі ночі! А тепера я маю спочатку привести себе в порядок, напарнику дорогенький, для зустрічі з одним поганцем, який знову десь провалився. Але цього разу глибше і на довше. Мабуть, від мене хтів сховатися, та совість його змучила, то виповз звідтам і без моєї допомоги. Сказала б тобі ще чогось приємного, та не до жартів мені зараз, Брунчику, зле мені. То приходь до пам’ятника Святому з хрестом у парку над рікою за годину. Мені теж тобі треба багато чого пояснити...
Марті справді було зле, бо вона вчора, вертаючись до готелю з передвечірньої прогулянки парком, у густіючих сутінках примітила наче знайому постать Ореста. Не була певна на всі сто, що то він, але від отого сумнівного спостереження її все одно не полишала тривога. Бо до незнайомця для чогось виходив портьє і вони про щось шепотіли під високими бузковими кущами, з яких ще й не думало злітати листя, через те вечірні сутінки під ними затужавіли настільки, що добре приховували постать чоловіка, яка Марті нагадувала здалеку Ореста. От, і зараз вона

читати