Завантажити

притомлені лежали мовчки і думали кожен про своє. За годину розніженого раювання першим озвався Бруно, він нахилився над її обличчям, приклав два пальці до Мартусиних губ і запитав якби зі щирим смутком:
- А ти справді не втечеш ізнову після того, як я тобі віддам те, по що ви з Орестом прилетіли. Ми з тобою відлучили його зранку від твоїх рахунків, а чи на довго? Але чого ви так пізно згадали про ті коштовні цяцьки? Невже вам мало було Максового спадку для безбідного життя?
Марта скочила з ліжка одразу, вона чекала будь чого від свого напарника, якого начебто змогла вивчити досконально, але не порушення ним відкладеного нею на потім питання. “Звідки знає про скарб? Навіщо я відклала на потім?” – і ніяких більше думок. Вона була спантеличена одразу від цих кількох його слів, вимовлених якось буденно і водночас досить журно. Її заціпило. Вона стояла перед Бруно знерухомленою у всій своїй оголеній красі, розгублено німувала, дивуючись сама собі, ніби не розуміючи, що сталося. Після кількох годин тамування голоду від розлуки, про якого перед тим жартома прохопився Бруно, після такої щемкої близькости, коли Марта остаточно вирішила, що тепер у неї не може бути людини справді ріднішої за Бруно, вона почула від нього таке запитання, яке вмент перекреслило всі її сподівання на завершення своїх поневірянь, на віднайдену зупинку для спочинку її душі серед сімейного затишку. А вона про нього згадувала щораз, як на очі потрапляло щось подібне до логотипу теперішнього готелю.
- Я щось не те спитав? Вибач мені мою зольдатьську нечемність, невихованість, мою нездатність до шляхетної поведінки із людиною, яка мені справді є дуже близькою. Кажу зовсім щиро і без ніякої патетики. Ти вибачаєш мені, Мартусю?
Марта у відповідь спочатку лише зайшлася сльозами, але за якусь мить її раптом почало трусити, із нею сталася справжня гістерика. Бруно теж скочив з ліжка, став поруч Марти, притис до себе коханку лівою рукою, а правою намагався пригладити її скуйовджене волосся. Він і сам розгубився від такого щирого плачу, безпорадно шукаючи слів для виправлення помилки:
- Перестань, Мартусю, що ти як пацанка вся у сльозах! Я вперше бачу тебе такою. Що сталося? Ну, не треба, ну, заспокойся, люба, ходімо до кухні, хильнемо чогось міцнішого. Ну, чим я тебе так образив? Невже тим, що знаю про скарб? – Бруно допитував уже на кухні, коли вони проковтнули по добрій чарчині коньяку. Марта вже заспокоїлась, але виглядала якоюсь пригніченою, розгубленою. Бруно зачекав трохи і спитав її вдруге:
- То чим образив? – Бруно продовжував грати вар’ята, хоча зрозумів свою помилку – йому не треба було першому зачіпати цю таємну тему. Коли він після зустрічі зі стареньким подружжям прорахував без помилок Мартусину ситуацію, то вирішив, що вона сама мала б розпочату розмову про скарб. Можливо, вона почала б спочатку здалеку, пояснюючи свою вимушену причетність до авантури Ореста, якщо й насправді приїхала до свого Брунчика назовсім. І він вирішив більше нічого не питати у Марти, бо почав розмірковувати над посталою новою проблемою, бо не міг собі пояснити, чому зірвався, чому вчинив надто неґречно, якщо не сказати точніше – надто брутально повівся він із Мартою. А вона нарешті підвела голову, зазирнула в очі напарнику і, не відводячи потім свого погляду, кілька хвилин мовчки вдивлялася до тих очей, наче хотіла щось там прочитати, щось дуже важливе для неї, потім струснула хвилями пшеничного волосся і важко вимовила на відповідь лише одне, несподіване для Бруно, слово:
- Правдою.
Бруно це і сам одразу мав зрозуміти, коли побачив її першу реакцію на своє запитання, таке несподіване для неї, хоча і був уражений глибокою гістерикою. Марта вже трохи заспокоїлася, сходила по Брунів халат, загорнулася до нього, зосередилася наче для довгтх роздумів, але мовчала лише кілька секунд, і додала до свого свідчення в одне слово рівним голосом, наче й не було перед тим нервового зриву:
- Давай, любчику, ще по кілька крапель заковтнемо, нормально зодягнемося і я тобі висповідаюся за повною програмою, бо надто багато зібралося важкого, що вже й сил нема ніяких, аби далі нести. Щиро тобі вдячна, що ти так спритно допоміг мені відлучити від моїх грошей Ореста. Я й сама все вмію зробити, але чомусь не вистачало мені сил. Ти чув коли-небудь про мольфарів з Орестових гір? Може, він теж такий самий характерник, що мене зачарував? Нехай все це бабусині казочки, але вважаймо, що ти врятував мене від них своїм поцілунком. Я свідомо тікала до тебе по визволення, і моє визнання щодо коштовностей ти випередив лише на кілька хвилин. Те, що я зараз у твоїй хаті не є моїм провокативним психологічним ходом. Я зараз покажу тобі свого сумака, з яким йшла на зустріч із тобою, поглянеш і зрозумієш, що я не збиралася вертати від тебе до готелю, хоча там багацько залишилося всілякого мого ганчір’я. Висять у шафі сукні, яких я навіть не одягала ще жодного разу. Але все те є лише мотлохом. Старим і забутим. Наливай і слухай...
Вона

читати