Завантажити

за якусь мить встиг зрозуміти, що там щось розірвалося настільки, що вже ніхто не зможе полатати. З того усвідомлення йому стало стрімко темніти в очах, але, втрачаючи назовсім свідомість, він встиг іще згадати діда і прадіда, і свою провину перед ними, навіть встиг зрозуміти всю ницість своєї зради і встиг засмутитися від того, що не вдалося (чи не схотілося через дурну впертість своєї гордині?) скористатися запрошенням Панотця до покаянної щирої сповіді...
Запізно зайшов Музика до Ореста. Хоча тут нічим би він не зміг зарадити, якби й прибіг на годину раніше. Орест останнім часом, навіть відкидаючи десятиліття його втаємниченого життя у пошуках командного бункера серед гірських лісів, не мав й хвилини відпруження. А останнім часом удень і вночі йому не давали спокою думки не лише Максової зради чи не передбачуваної поведінки Марти, але його просто пригнічували спогади про обставини власного замаху на Макса. Його кожного разу лякали згадки про втрату ним тоді відчуття реальности, про страшне запаморочення, яке штовхнуло його так нерозумно на дурне. Дурне, бо після загибелі Макса втрачалися будь-які можливості віднайти і викрасти назад ті коштовності, або заловити його сам-на-сам для того, аби якось домовитися про більш-менш справедливий поділ скарбу. Така нелюдська напруженість не може тривати вічність, бо надлюдина може виживати за таких обставин лише на екранах. Не так втеча Марти чи заміна нею мобільного телефону, як її стрімкі дії з банківськими рахунками завдали останнього удару, якого вже не могло витримати зболіле Орестове серце. “Погнався дурень по синицю в небі, коли тримав журавля в руках...” – останньої фрази навіть не прошепотів, бо губи вже не ворушилися...
І тепер уже Марта буде іноді згадувати і винити себе теж іноді, що так занадто поспішала, що можна було їй спробувати розійтися з Орестом мирно, коли вже вона стрілася знову з Бруно. Може, так би і вчинила, хоч би спробувала, якби дізналася, що всі Орестові натяки на існування якоїсь “його організації” були звичайною брехнею, що він зазвичай хвора літня людина, яка була за все своє життя позбавлена будь-яких, навіть найдрібніших, радісних чи просто приємних годин, навіть не днів. Не зважаючи на всі Орестові кривди, завдані їй на протязі останніх місяців, Марта, коли почула новину про його відхід, не кинула навіть подумки кілька зневажливих слів, подібних до “так йому і треба!”. Вона лише тричі перехрестилася і майже захотіла вибачити йому всі його лихі дії проти неї, лише не усталилася у неї думка, як тепер ставитися щодо замаху на дядька Макса. Не могла вона віднести той негідний Орестів учинок на його хворобу чи на нещасний побутовий випадок, як то змушені були зробити слідчі з кримінальної поліції. Несподівано перейнятий від дядька багатий спадок із самого початку не зігрівав Мартову душу, страждала від того, та що було їй робити, коли воно вже відбулося у краю далеко від неї. Дізналася саме про замах, а не про побутові обставини, не зразу після повернення Ореста на острови, а трохи згодом, коли він якось спересердя освідчився перед нею щодо своєї причетности до загибелі Макса. Додавалося до гризот сумління Мартусі й те, що Орест після скоєного ним теж харчувався із такого її надбання...
Музика, коли побачив, що сталося з Орестом, наробив було ґвалту в кабінеті власника готелю, але той суворо наказав портьє не розносити цієї сумної звістки кудись далі цього приміщення, аби вона не досягла теперішніх і потенційних постояльців. Винесли з готелю Орестове тіло службовим ходом тихо з обережністю, аби не потрапити комусь сторонньому на очі, зразу доправили до морґу через господарський двір. За годину після того Музика звернувся до столичного осередку Організації, де сприйняли несподівану звістку зі щирим смутком, бо не встигли виконати доручення Проводу розшукати “хворого героя” на відпочинку і вручити йому Гонорову відзнаку за віднайдені давні архіви, частина з яких після реставрації вже почала друкуватися в історичних часописах. То не були яскраві спогади-леґенди, яких було надруковано за десятки років до того досить багато, але вони завжди були трохи чи більше заанґажованими, бо кожен оповідач, колишній активний учасник тих подій чи звичайний очевидець, у своїх оповідках мимохіть щось додавав від себе, возвеличуючи і підфарбовуючи якісь несуттєві епізоди, інколи “забуваючи” про поразки чи невдалі операції. Ні, цього разу до спадкоємців героїчної боротьби Національної Армії проти імперської навали почав надходити хронологічний фактаж перебігу трагічних подій, який своєю правдою зачіпав душі не лише нащадків давніх героїв, а й пересічних читачів. Поки що не натрапили архівісти-реставратори на будь-який звіт про знищення колони карателів, яка перевозила того разу під посиленою охороною скриню з коштовностями, яких доста поназбирували зайди у тих, кого вони впродовж кількох років нищили, садовили за ґрати або й просто висилали цілими родинами на примусову працю десь на свої далекі терени...
Не натрапили, а може і не

читати