Завантажити

додав поважно, що із сільським Головою теж проблем не буде, бо не відмовить священникові порушити деякі не суттєві приписи...
Другого дня навіть погода сприяла доброму настрою, а три дні перед тим була якась мряка, зрідка зривався дрібний дощ із хмар, кошлатих і низеньких. Після оформлення офіційних паперів у Голови села і завершення у старому храмі дійства вінчання за скороченою процедурою Панотець із Паніматкою влаштували добрий святковий обід, до місцевої смакоти Бруно подіставав привезені зі столиці вишукані наїдки та напої. За великим столом було досить просторо, бо зібрався зовсім невеличкий гурт з обох винуватців, двох свідків і кількох учасників обох процедур. Застілля не затяглося, бо Орестовій сестрі ще треба було діставатися свого “Райського затишку”, а Голова села збирався на світанку їхати до районного Голови із Музикою, аби вирішити якісь ветеранські справи і повернутися додому ще до вечірніх смерків. Пропонував було Брунові їхати разом, але той відмовився, посилаючись на необхідність зробити профілактику своєму позадорожнику: підтягти деякі ґайки, протестувати кілька вузлів і дещо позмащувати перед далекою дорогою. За всі дні Бруно з Мартою не зронили жодного слова Панотцеві про другу мету свого приїзду, відклали на останній день...
Панотець вранці запросив своїх гостей до храму, нагадав їм за сніданком, що ще минулого року обіцяв невеличку екскурсію. Йому було треба затягти їх до храму, аби трохи побідкатися перед ними своїми бідами, сподіваючись, без ніякого сумніву, на щедрість Марти. Але вона, коли вони втрьох зайшли всередину, натомість рішуче зупинила розпочату священиком жалобну скоромовку, до якої той вдався, аби поспіти наговорити їй якомога більше, сподіваючись, що чим більше зараз проллє перед нею сліз, то на більше спроможеться навзаєм і багатійка Мартуся допомогти йому. Найменше, що йому було треба зробити у храмі, то дах залатати.
- Отче, ми не тільки за тим приїхали. Минулого разу щодо скарбу, за яким ганявся Орест (царствіє йому небесне!), ви правильно зрозуміли мою неґативну відповідь. Але зараз я можу сказати, що ті коштовності у наших руках. Бруно їх знайшов, пізно ви переконали Ореста (земля йому пухом!), що треба залучити мого напарника до пошуків. Пізно, хоча, зараз мені здається, це й на краще сталося, – Марта була певна, що ніхто: ані Панотець, ані Музика не можуть знати про її втечу від Ореста, про її складні взаємостосунки з ним, бо ж Орест всім своїм друзям завжди вихвалявся тим, що він прикипів душею до цієї панянки і опікується нею наче рідний батько. Ну, як не батько, то як рідний дядько. Панотець здригнувся від несподіванки, не знав з якого боку тепер йому треба під’їхати до Марти за пожертвою, то дозволив собі лише запитати:
- А навіщо про це розповідаєте мені, пані Марто? Невже ви за цим і приїхали до мене? Хоч би ваше вінчання не було фіктивним, бо ж то гріх великий буде – ви ж перед Святими образами своє “так” казали.
- Не хвилюйтеся, панотче, побралися ми Бруно у вашому храмі взаправду. Не такі ми юні з ним, аби у столичному соборі людей дивувати. Хто повірить, що ми вінчаємося вперше? То повернімося, панотче, ліпше до скарбу, бо маємо деякі думки з цього приводу, але більше нам нема з ким порадитися. Ви знаєте, отче, що то за камінці та каблучки, як вони опинилися у тім схроні у такій кількости, чи ні?
- Орест подейкував, наче то люди здавали дарунки на закупівлю зброї, на харчі, на однострої. Він, коли вперше попрохав мене про поміч, казав, що має все знайти і повернути Організації. А там він розповість кому треба про мою допомогу в пошуках, за що я отримаю якусь частку на ремонт храму.
- Та ні, отче. Ці коштовності під час тої війни з імперцями збирали каральні загони, грабуючи наших людей, яких вбивали чи вивозили до своїх концтаборів, де у них завжди була потреба у дешевій рабській силі. Відібрані коштовності з іншими “трофеями” карателі везли до обласного центру, але втрапили до пастки. Партизани не знали, що то за валка сунула з посиленою охороною, влаштували на вузькій дорозі два завали з каміння – спереду і ззаду, знищили вщент усю охорону, взяли добрі трофеї. Лише у бункері дехто з вузького кола провідників довідався про ті цінності, бо то стало враз великою таємницею. Кров і сльози замордованих краян на тих коштовностях.
- Звідки про них довідався Орест і що ви намірилися зробити зі здобутком своїм? Якої поради просите?
- Орест якось розповів мені про свого дядька, який був одним із останніх захисників того бункера, мав леґалізуватися і зберігати таємницю до кращих часів, але встиг передати естафету дідові Ореста, а дід онукові. Отож. У тих Орестових оповідках багато чого незрозумілого, навіть суперечливого, кожного разу він мені розповідав з відмінними деталями, хоча сам і не помічав того, але нам із тим не розібратися. Думаю, що й не треба. Ми із Бруно вирішили, що треба передати ці коштовності цілком на відбудову поруйнованих окупантами храмів і соборів. Нехай постануть вони як пам’ять по

читати