Завантажити

замордованих краянах.
- І до чого тут я? Мені б дах перекрити, стіни теж не завадить підкріпити, але ж то копійки з того скарбу. Чому саме мені ви все розповідаєте? – Панотець був справді майже у шоковому стані, бо не міг зрозуміти, що він має робити після отримання несподіваної звістки про віднайдене багатство, про яке на останній сповіді марив Орест. Скільки зараз йому запропонують ці молодята?
- Ми б хотіли, аби ви нас представили Його Превелебності, бо ж ми не можемо зайти до нього з вулиці отак вільно з тою важкою валізою. Бо так просто можна і налякати святого отця своїм повідомленням, але ж він може нас сприйняти і за провокаторів. Ви нас знайомите і розповідаєте про все із самого початку. Звичайно, що не треба чіпати пам’яти Ореста чи когось іншого. Бруно, як колишній сапер, на прохання Ореста шукав у тім бункері можливі заміновані місця, якісь пастки і надибав на коштовності, що підтвердило давню леґенду про них. Ви тепер знаєте яку. Вони зберігалися у “Райському затишку”, чекали, поки не повернеться Орест з лікування і не віддасть за призначенням. Ви знали про це зі сповіді, але нічого не робили, поки не минули Орестові сороковини.
- А далі?
- Сам єпископ на себе не візьме такий тягар при свідках. Це є зрозумілим. Буде звертатися вище. Там вирішать, бо не зможуть повірити з розмови, наскільки великою може бути пожертва. Треба лише переконати його, що не можна допустити найменшого розголосу про знайдені коштовності. Зараз знаємо ми втрьох, а більше не треба, бо інакше одразу знайдеться величезна купа претендентів! Першою прибіжить Держава в усіх своїх іпостасях від митників і податківців, від секретних служб і музейних працівників, від багатьох інших структур аж укупі з Національним банком. А до того галасу і всілякі фонди заворушаться і почнуть притулятися, вони ж-бо поутворювалися начебто для допомоги нужденним. А ще Провід організації згадає про стару леґенду! І мало хто повірить, що ми не приховали якусь дрібку. Коротше, ви готові з нами їхати? Я не дуже впевнена, що відщипнуть на ваш конкретний дах від того великого торта тоненьку скибку. То вже ваш клопіт щодо домовленості зі своїм керівництвом. Домовитеся. Не знаю, наскільки ми із Бруно праві у своєму рішенні, але зараз не бачимо ніякого іншого варіянту. То зможете поїхати, отче?
- Коли?
- Хоч зараз, якщо ваш патрон на місці й зможе нас прийняти без попереднього запрошення.
- Зараз то зараз. Я лише трохи перевдягнуся і скажу Паніматці, що мене терміново викликає до себе Його Превелебність, бо ж то чистою правдою буде, ми ж-бо до нього поїдемо, і є на моє щастя добра оказія – молодята. Нічого, що я так про вас фамільярно скажу?
- Навіть приємно. Правда, Брунчику?
- Гола правда, Мартусю, - відповів молодий з легкою усмішкою...
На закінчення можна було б іще додати, що після того, як Бруно з Мартою нарешті передали Його Превелебности Максову валізу, і вона вже перестала непокоїти їх своїми примарними принадами, бо поїхала далі по інстанції під надійною охороною, молодята повернулися до столиці лаштувати родинне життя. Намагалися вони чогось не згадувати і не говорити про багато що з минулих своїх пригод, хоча їм і стало багато легше від того, що позбулися неприємних клопотів зі страшним спадком давньої страшної війни, од якого нічого доброго не можна було чекати крім чергового нещастя. Нічого і нікому. З тої причини на самоті й подумки Марта все-таки згадувала іноді недавні свої пригоди, але тепер уже з тривогою за святих отців, чи не станеться там із ними якогось лиха, чи не потягнеться далі ланцюжок трагедій. Якось вона спробувала поділитися із Бруно своїми тривожними думками, але він почав заспокоював Марту різними жартами, то більше його вже й не зачіпала. Наче й заспокоїлися обоє, проте тільки зовнішньо, бо, посіяна Мартусею, тривога запала і до Брунової душі, навіть почала зрідка бентежити, непокоїти до того, що скинулася одного разу думкою, з якою він одразу поділився з Мартою, що вірно вчинили, коли передали валізу святим отцям, бо лише вони можуть і гріхи відмолити, і пороблене зняти. Нічим іншим і не можна було виправдати себе і свої дії, на тому вони поставили крапку, перегорнули сторінку і вже ніколи більше не верталися до теми валізи з коштовностями із партизанського схрону, наче їх не було ніколи. Як уголос, так, цілком вірогідно, що й подумки. “От, - інколи всміхався на самоті Бруно, - чистою правдою стали на цей випадок звичні, начебто, слова, що все в руці Господній! Все з Його волі!”...
Бігли і бігли один за одним нескінченною вервечкою місяці, вони поступово затягували серпанком часу давніші дні. Той серпанок густішав і густішав, і не було ніякого сенсу крутити головами у той бік, бо у житті звичайної родини вже стачало своїх новіших та інакших принад: сумних і веселих, сірих і яскравих, скромних і зухвалих...

20.
Вже ніхто не просунеться так далеко до центру святилища вузькими темними ходами підземного лабіринту як старий Вчитель, менше за нього вдалося

читати