Завантажити

до тебе. Ні, це теж не те. Треба відповісти просто і прямо, бо шлюб – то серйозна справа, але дядько на всі сто правий щодо моєї гордині, тому й намагаюся зайти здалеку чи з іншого боку. Згодна я з усіма твоїми пропозиціями, навіть щодо церемонії згодна. Ось, тобі моя рука! Ну, напарнику, тепер ти смієшся! Веселим має бути наше майбутнє сімейне життя. Але друге питання на сьогодні є багато складнішим. Ти правий щодо крови і сліз на тих цяцьках. Коли дізналася, жаль мені, що надто запізно, звідки ті коштовності з’явилися у схроні, то мало не здуміла. Я за той час, що провела без тебе, випила різної гидоти більше ніж за все своє попереднє життя. Я й тоді не була спартанкою чи аскетом. Не перебивай пані! Гаразд, ти правий знову – за наступне життя теж. Але то так. Знаю, що й ти не бідуєш, і ти знаєш, що я тепер стала дуже багатою нареченою. Дякуючи сліпому випадку, хоча дядько не поскупився б на пристойний посаг єдиній небозі за свого життя також.. Гадаю, що влаштуємося ще десь в попрацювати. Справді, Брунчику, більш за все мене пригнічувало на островах у компанії з Орестом (Упокой душу його, Господи!) становище багатої нероби. Ти не можеш собі уявити, що то є. Спочатку, коли Орест мене зваблював до неробства, змальовуючи райдужні малюночки безтурботного й безупинного карнавалу, я ще на щось сподівалася, але ж... Вертаю до коштовностей. Вибір у нас не такий і великий, бо привласнювати не хочемо. І тут ми єдині. І не через гонор, а через пам’ять про замордований люд. Віддати Організації? Можна якось пояснити чому запізнилися, але це можна зробити, вкриваючи ганьбою героя Ореста. Про це наразі знаємо лише втрьох, навіщо ще комусь знати про те як, чому і коли він зламався? І не можна віддавати на політичну пропаганду людську пам’ять. То є святим. Віддати державі? Знов таки треба зганьбити вже дядька Максима, бо як іще ми зможемо пояснити звою знахідку, свою щедрість? До того ж, я певна в тому, і ти погодишся зі мною, що ми одразу станемо не підозрюваними, а справжніми злочинцями, бо жоден із чиновників нам не повірить, що ми нічого не залишилися собі, не урвали. І не буде нам спокою. Тому й цей варіянт теж не годиться.
Вона замовкла у роздумі. Бруно скористався перервою в її монолозі, аби висловити експромтну думку:
- Виїхати на великому білому пароплаві і серед моря потай розкидати. Всі ручаї й річки збігаються до моря.
- Зачекай, Бруно. Не до жартів. Хоча ти бовкнув наче всерйоз. Хтось із нас згадав про людські душі, але про Панотця саме ти подумав. Я не дуже розуміюся на сакральних справах чи народних віруваннях, але містком для єднання з душами предків чи замордованих людей є храми – собори прадідів наших, яких так багато було поруйновано зайдами на нашій землі. Треба відкласти наше остаточне рішення до розмови з Панотцем. Якщо він зможе ґарантувати збереження не лише нашої анонімности, але й те, що пам’ять людська буде пошанована у відроджених соборах, чом не вихід із ситуації?
- Все. Ти мудра жінка, Мартусю! Диви, як не добре нас частували у тому домі, але ж непомітно добігло пізньої години. Я знову зголоднів. Щось вдома зготуємо. Чи десь підемо?
- Куди йти? Не на темні вікна дивись, а на годинника! Ховай валізу до комірчини і гайда на кухню. Холодильника вчора, як повернулися, для чого завантажували?

19.
Все відбулося майже за сценарієм. Після скорботних сороковин проминуло три дні. Бруно з Мартою лише ночували у своїй старій гостевій кімнати “Райського затишку”, бо за ці дні встигли прогулятися і до музею партизанської слави, влаштованому в давньому командному бункері, і до чарівного водоспаду, під яким Орест уперше запропонував Брунові шукати схрона з архівами, і просто походили довколишніми стежками досхочу. Коли зустрічали біля водоспаду схід сонця, то Бруно махнув рукою у бік сходу і почав розповідати Марті про свої степи, про свої пригоди, про своє теперішнє ставлення до скарбів, до пам’яті предків. Окремо спинився на деталях свого своєрідного відчуття небезпеки, чогось потаємного і незнайомого, пригадав, як знайшов з першого дня схрон, як дістався нещодавно лише на самому чутті з підсвідомости до некрополя прадавніх царів. Розповів, як змінився його новий приятель на прізвисько Ґедзь після тих трагічних відвідин дивного підземелля. Пошкодував, що досі не стрівся з ним, але й згадувати останні пригоди поки що його теж не дуже тягне. Марта слухала Брунові байки із деякою недовірою, якої не виявляла вголос, але натомість постійно сплескувала руками, захоплено вигукуючи “та ти шо”, “суперово” або “неймовірно”. Проте Бруно відчув, що не зовсім щиро звучать ці прояви захоплення, припинив спогади жартом, що колись він їх перекладе на папір і дасть їй почитати на дозвіллі...
На зворотній дорозі з “Райського затишку” Бруно з Мартою попросилися на ночівлю до Панотця, в якого знову залишали своє авто, і після вечері повідомили його про свої плани якнайскромніше обрядово оформити шлюб. Парох схвально перехилив чарчину, привітав обох із розумним рішенням і

читати