Завантажити

натраплять ніколи. І не через те, що не збереглися документи, а тому, що їх не було зовсім, бо не можна довірити паперам і ширшому колу людей надто велику таємницю, аби дозволити їй якось вислизнути зі схрону і потрапити до імперських шпигунів, яких постійно засилали до збройних загонів Опору, особливо в той період, коли Національна Армія була змушена перейти до партизанської війни. А по той скарб, аби його повернути, були б послані надто великі сили, проти яких уже не було змоги протистояти у відкритому бою...
Всі друковані видання Організації вмістили некрологи про відхід не просто ветерана підпілля Ореста чи колишнього керівника одного з низових осередків, але ще й як прямого спадкоємця давніх звитяжців, який зміг у тяжких умовах окупації не лишень зберегти від чужинецької влади неоціненні архівні скарби, а й передати їх Організації, коли постали нові часи. І гідний він пошанування ще й за те, що поклав на святу справу все своє життя...
На поховання Ореста зібралося багацько людей, як не важко їм було діставатися до його рідного села вузькою гірською дорогою, яку не так давно знову розчистили від чергового кам’яного завалу. Над багатолюдним майданом біля старовинного дерев’яного храму майоріли під зривами вітру прапори Організації та Держави. Прийшли на прощання з Орестом слухачі зі школи, яку в пансіонаті “Райський затишок” улаштувала Організація під виглядом туристичного табору. Були чільні представники місцевої влади, які вже були всуціль патріотичними, бо вщент призабули своє недавнє служіння окупантам. Навіть чота курсантів з військового училища прибула у парадних одностроях зі зброєю, аби відсалютувати героєві Оресту востаннє.
Відспівував Ореста його давній товариш, він зі щирим болем голосно і чітко промовляв усі слова з прощальних молитов, інколи встигав ковзнути стривоженим поглядом на похилені голови Марти і Бруно, біля яких стояв і зажурений сивочолий Музика. Він теж був справді щиро засмучений і він певно нічого не знав про недавні пригоди свого давнього друга, він би і не повірив нікому, що Орест міг з якоїсь причини відступитися від давньої присяги. Ніякі тортури не змогли б схилити Ореста до зради, Музика був певен, бо сам пройшов катування і витримав. Але наразі він був готовий взяти на себе провину за те, що послухався Ореста і не викликав до нього терміново швидку допомогу, бо сказали потім лікарі про можливість врятувати Ореста, якби той не вставав з ліжка, а одразу дістав медичну допомогу. Але для того мав Музика прийти до Ореста саме зранку. Хоча й тоді не згодився б Орест на виклик швидкої допомоги – все сталося так, як мало статися. “у кожного своя доля і свій шлях широкий...”
У своїй зажурі не звертав уваги Музика на якісь тривожні час від часу погляди Панотця у бік Марти й Бруно, бо лише вони могли зрозуміти занепокоєння в очах Панотця, бо лише вони, крім нього, могли мимохіть прохопитися недоречним словом про останні місяці хворобливої метушні Ореста у пошуках скарбу. Але напарники добре знали, що у таких випадках не можна згадувати про щось неґативне, бо про небіжчиків можна говорити лише добрі слова. Трохи згодом, коли Марта і Бруно прощалися з Панотцем, то на його мовчазне запитання очима вона так само безгучно відповіла, що про той скарб чи якусь Максову потаємну схованку Бруно ніколи нічого не чув від свого боса, що на тому скарбі треба поставити не знак запитання а невеличкого хрестика, поставити і забути. Так само треба всім забути і про зрив Орестової свідомости, бо ж його життя справді було подвижницьким аж до самого зламу. Не можна додавати до зрадників того, хто може бути прикладом для виховання молодої зміни борців за свою землю. Нехай це буде тим винятком, про який говорять іноді, що можливі прояви олжи “во спасіння чогось чи когось”...

18.
Марта справді не покривила правдою, коли відповіла Панотцеві, що нічого не відомо їй про Максову схованку, бо не було в них із Бруно часу на таку розмову. Брунові після того, як він спровокував Марту на сльози, довелося спочатку вислухати задовгу Мартусину покаянну сповідь про те, як вона втратила голову і наробила дурниць поспіль одну за другою. Не шкодувала слів, коли таврувала Ореста, знову згадувала про його причетність до мольфарів, трохи дісталося Максові, який пристав до Орестової авантури, маючи на увазі ошукати лісовика, через те вигадав поважні причини, аби відіслати її з тим пройдисвітом з краю подалі. А той пройдисвіт зумів якимось чином причавити її волю, певно що чаклун. Напарник слухав її з належною увагою і щирим співчуттям, ввічливо зітхав, коли вона шморгала носом чи витирала рясні сльозини. А потім Бруно зателефонував до готелю поспитати, чи нема серед його постояльців пана Ореста, та несподівано почув у відповідь, з якої причини той пан уже не мешкає у готелі “Сімейний затишок”. Марта занепокоїлася відразу, але Бруно залишив її вдома, поїхав сам і довелося йому брати участь у сумних клопотах, через які він порозумівся із Музикою. Орестовому товаришу Бруно не

читати