Завантажити

лише не відкладайте на якесь потім справи з діточками, не беріть з мене прикладу, бо ви не такі вже юні. Хотів би, щоб ваші діти носили обидва ваші прізвища (бо одне з них моє!), нехай не перервуться у часі наші роди. Не знаю, як ви скористаєтеся тим скарбом, але вчиніть інакше ніж я намагався зробити, бо ж тепер знаєте, до чого воно призвело. Від самого початку мав тривожне застережливе відчуття, що роблю не так і не те. Знав і робив! Як самогубець! Ви ж, насамперед Марта, добре знаєте, що я є далеко не бідаком. Облишу самокритику і роздягання перед вами, все одно не побачу, як мені поставити крапку в цій справі. Може, я справді захворів. Я не знаю досі, звідки має прийти мені покарання, але певний, що воно є близьким і не відворотним. Я не можу нічого зробити з тим тривожним передчуттям. Це якась маячня, містика! Але я пишу до вас з іншого приводу. Не повторюйте моїх помилок, йдіть своєю стежиною і разом. Вірю, що ви знайдете вірне рішення. Шкодую, що так воно сталося, але нічого вже не повернеш. Будьте ви щасливими, але повторюся: тільки разом! Ваш дядько Максим.
Вони довго мовчали, не підводячи очей одне до одного, Максів лист своєю відвертістю вразив їх, вони й подумати не могли, що Макс може бути таким, тобто, зовсім інакшим, хоча щиро вважали, що добре його знають. Нарешті Бруно встав, узяв два келихи, наточив до них гіркотного трунку, простягнув одного келиха Марті:
- Мовчки пом’янемо дядька Максима. Поговоримо потім.
Зажурене мовчання порушила першою Марта, вона почала було щось говорити сухим і безбарвним голосом, яким намагалася приховати збентеженість, розгубленість і багато чого з інших людських почуттів, які охопили її під час читання дядькового послання. Але всі ті почуття раптом стисли їй горло так дужо, що вона замовкла зразу після того, як встигла вимовити лише кілька слів. Замовкла, ковтнула зі свого келиха, поглянула на Бруно, кволо всміхнулася і не зронила далі жодного слова. Бруно трохи зачекав, але не зміг терпіти надалі важкої тиші, яка запанувала у приміщенні – воно стало зразу тісним і задушливим. Він став, прочинив до вулиці вікна і подав голос:
- Я від Макса на подібного листа, на такі думки, на містичний фаталізм у них, люба Мартусю, також не міг чекати. Але про те колись, якщо з’явиться у нас із тобою несподіване бажання розібратися, що могло статися у душі пана депутата після того, як йому вдалося надурити Ореста. Може, Макс і правий був, коли відчув у собі невідому хворобу. Давай про інше. Наразі ми прочитали не депутатського запиту, а заповіт твого дядька, вибач, Мартусю, але я чомусь за тобою також почав Макса звати дядьком і не через те, що віком годиться для такого родичання. По-перше, виконуючи його останню волю і благословення, водночас і власне рішення, бо вони збіглися зовсім не випадково, пропоную тобі руку і серце. Аби наші діти не були байстрюками, навіть з подвійними прізвищами, ми поїдемо на Орестові сороковини до гір, там і поберемося. Панотець не відмовить, а офіційного документа підпишемо у сільського голови. Було б Музику прихопити, він обмовився, чи ствердно мені сказав, що збирається до рідні назовсім. У нього теж не склалося родинне життя. І вже один свідок для церемонії буде, а там попросимо й Орестову сестру. Більше нікого і не треба, бо ж обійдемося без пишнот і бучного застілля, нам же треба лише бомагу отримати справну. По-друге, щодо валізи... Ні, я не беруся вирішувати її долю. Там стільки крови і сліз людських, що ані самому скористатися, ані комусь віддати... Якщо наразі не маєш слушної пропозиції, відкладемо рішення на потім, може, до розмови із Панотцем. Останнім часом я дивні зміни помітив у його поведінці, навіть у ставленні до нас із тобою. Не відчула?
Марта вислухала уважно свого напарника, якому чомусь важко давалися слова, особливо для свого “по-перше”. Бруно, коли говорив, намагався дивитися прямо в очі Марти, наче намагався там одразу бачити її реакцію, мимохіть переминаючи пальцями свою міцну сиґарету. Поки Марта збиралася з відповіддю, хоч їй вистачило для того менше хвилини, але вона здалася Брунові занадто довгою, що встиг він нервово клацнути кілька разів запальничкою і затягнутися димом. Вочевидь, йому нетерпеливилося почути відповідь, хоча й був певен того, якою вона має бути, Проте Марта почала відповідати поволі, ніби вона виважено міркувала вголос насамоті, проте майже одразу облишила, бо не змогла витримати взятої інтонації:
- Ти поставив переді мною кілька складних проблем. Хіба зможу так одразу вирішити все і правильно. Але ж треба, не можна бути нечемною! І ліпше зараз обрати мені не зовсім вірне рішення, ніж дістатися через місяці чи роки зовсім вірного. Але ближче до справи. Твоє “по-перше” обговоренню не підлягає, бо ж остання воля мого найближчого і власне останнього у такому рідстві старшого чоловіка має бути виконана. Ну, що ти засмутнів одразу, Брунчику? Хоча справді, незграбний і недоречний жарт у мене склався. Згадай, я ж тобі ще коли сказала, що втекла від Орестової опіки назовсім

читати