Завантажити

Мовчуном, сам розумієш, маємо залишитися тут. Взяли з нас підписку про невиїзд, але відчувається, що то для них проста формальність. Відкривати зайву справу про вбивство не мають охоти. До того ж таке прикре нещастя трапилося на їхній території зі столичними ідіотами, хоча, цілком може бути, що нам удома доведеться трохи поспілкуватися з ментами. А тут ще довідку про смерть Рудого від нещасного випадку треба оформити. Без проблем. Грошей маємо достатньо. Тут, наче край світу, що в поліції, що в інших державних установах досить бідно живеться. Доведеться трохи поділитися, аби вони дістали стимула все швиденько владнати. Таки ділитися, хоча з чого? Ми ж-бо не дістали й ламаного шеляга з великих сподівань, лишень витрати та втрати понесли. І навіщо нас Рудий спровокував на свою дурну голову?
- На вашу, друзяки, на вашу. Про небіжчика лише добре, або й нічого. Вибачте, братани, але на похорон я теж не зможу прийти. Може, на дев’ятини заїду, чи на сороковий день.
- Ми розуміємо. Самим ще треба відмитися.
На тому вони й порішили...
На шосе не було видко вогників ані з якого боку, довкілля теж проглядалося ледь-ледь під блідим світлом щербатого місяці. “Добре, що нікого з чужих зараз нема поруч!” – Подумав Малий, коли вилазив із машини. Він, удаючи із себе звичайного рибалку, взяв із собою лише невеличкого заплечника і спінінґа в чохлі. Потискаючи хлопцям руки, пожартував на прощання без ніякої посмішки:
- Відмивайтеся до чистого тіла швидше, гадаю, що зможете, не так вже й складно буде, коли за мило візьмете хрустку готівку! Не жалійте миючих засобів! Щасти! Ще стрінемось!...
- Стрінемося, я сам озвуся, коли побачу, братане, що нікому з нас вже нема загрози. Твоя мобіла запрацювала? Наші здохли зовсім. Розрядка повна. Ми вже показували поліціянтам, чому їх не викликали одразу на місце пригоди. Вони засумнівалися, що треба було нам більше ніж дві доби ремонтувати машину, чому хтось один пішки не прибіг. Але, здається, відбрехалися, добре, що продумали всі дрібниці, а те місце, яке ти придумав для нещасного випадку, вони знають, бо там не один зривався за дощової негоди, руки й ноги там ламали необережні, але смертельний випадок стався там уперше.
- Справді знають те місце? Тепер я остаточно вважатиму себе чуйком чи ворожбитом, але то просто жарт. А поліціянти все позаписують до протоколів як пригоду, бодай їм. Може, і на місце не поїдуть дивитися. А моя мобіла ще світиться, зв’язок перевірю, - Малий швидко набрав довідкову службу, - дивно, але запрацювала стерва і гроші є на рахунку. Мабуть, той вибалок поза зоною покриття. Та тікайте, хлопці, вже скоріше, не треба на нашім прощанні сторонніх очей!
Позашляховик хутко звернув з шосе на бічну дорогу до невеличкого степового містечка. За червоними цятками габаритних вогників, які поступово розчинилися серед нічної темені, сумно спостерігав уже не Малий, а Бруно. Він витяг з кишені плескату металеву пляшечку і зробив кілька ковтків. Почекав трохи, але з ніякого боку дороги не видко було вогнів, була глупа ніч, хоча наближався ранок, тягнув прохолодний вітерець, а невеселі думки не давали Брунові спокою. Він було хотів спробувати підняти з ліжка Марту, але вирішив спочатку досмоктати свою пляшечку. Допити встиг, але за телефона не взявся, бо до нього наближувалася одинока автівка. Він швиденько застромив до футляра вже порожню метелеву пояшечку і скинув угору руку...

15.
Зовсім несподівано заволала серед ночі на весь готельний номер із мобільного телефону панни Марти гучна жартівлива музика, мовби запрошуючи не лише її до святкового танку, але й скликаючи з усіх усюд горян із краю її далеких прадідів, яких порозкидували білим світом різні лихоліття впродовж останніх двох століть. Вигнанка у третьому коліні таким чином єдналася символічно з краєм предків...
Найбільшими бідами для людей у тісняві долин між густо залісненими крутими схилами гірських пасм були злидні від безземелля, а ще більше – їм дошкуляли непрохані війни. Вони досить часто проходили через високі захмарені перевали як зі сходу на захід, так і на схід із заходу, товклися тоді у кривавому герці ворожі вояки на гірських долинах і перевалах, тривали їхні гостини кожного разу на прабатьківських землях Марти впродовж багатьох років. Хоча по закінченню кожної військової баталії й могло тривати перемир’я між ворогуючими імперіями, але ж для горян все одно не було спокою – нахабні жорстокі переможці (що із заходу, що зі сходу) встановлювали на той час свої порядки, визискуючи з мирного населення непосильну данину на відшкодування своїх воєнних витрат з війни минулої і для підготовки війни наступної. Мартусиних батьків ще малими дітьми колись вивезли далеко від рідних гір, рятуючи їх від чергової чужинецької навали. Її діди, потім і батьки разом із багатьма іншими вигнанцями підтримували свою Організацію, Провід якої мусив перенести свій головний штаб також до нейтральної країни. Організація всі свої зусилля спрямовувала на реалізацію головної мети – довести до

читати