Завантажити

Кричав, я до всіх вас волав, закликав, тільки ж цей йолоп один того не хотів почути. Нехай сам тепера шукає дорогу. Коли хоче її знайти, то має все залишити, навіть бажання до чогось іншого крім до щирого покаяння і прохання вивести до світла. А я виходу ще не знаю, справді я тут уперше. Хоча вже все зрозумів і навіть пересердився, навіть на Рудого більше не витрачатиму зайвих слів, - зітхнув Малий і всівся просто на підлогу. – Справді, я покищо не знаю, що робити. Якщо нічого не чіпати, відмовитися від подальших спроб чинити будь-яку наругу, то можна було б взятися розбирати завал. Треба берегти світло. Принаймні два ліхтарі доцільно було б вимкнути, бо невідомо скільки часу доведеться витратити для розчистку проходу. Рудий, ти воду взяв із собою, як тобі Ґедзь радив, бо в мене лише моя фляшка?
Нарешті Ґедзь теж трохи прийшов до тями, підійшов до Рудого і поклав руку йому на плече, звертаючись до нього свіжим за прикладом Малого теж, як до хворої дитини, зовсім тихо і лагідно:
- Я ж забороняв тобі, братику, і досить суворо наказував, аби ти до обіду не розтуляв своєї пельки без мого дозволу на жодне слово. А ще тобі казав, що під землею всі мають слухатися не моїх наказів, а лише Малого. Не впирайся по-дурному, брате, скинь рюкзака! Поклади його на місце! Покищо тебе просто прошу, як братана, - останнє вимовив Ґедзь уже з неприхованою погрозою.
Рудий у відповідь знову вибухнув, але зовсім короткою лайкою і зразу пішов од усіх на напівзігнутих ногах, похитуючись під тягарем, подався далі у глиб підземелля. Всі заціпеніли від несподіванки і лише мовчки дивилися йому вслід. Ніхто не ворухнувся, поки не зникло за поворотом світло від ліхтаря Рудого. Тоді Ґедзь звернувся до Малого якби із вибаченнями за поведінку свого підлеглого, який перестав реаґувати навіть на команди боса:
- Не журись Малий! Поблукає й повернеться. Не такий вже недоумок, справді, він став трохи психованим з відомої тобі причини, пояснювати нема потреби, іноді вибухає, але досить швидко відходить.
- Сам бачу, що іноді. А якщо він не вернеться, заблукає? Але то був його вибір, я, хлопці, за ним далі не піду і вам не раджу. Пересвідчився, що Довбня загинув, ще не знаю, що надалі з цим робитиму, але сьогодні з мене досить пригод – мені коханку треба завтра стрічати. Давно не бачилися. Прилітає здалеку. Перепочину трохи, навіть не витягатиму циґарок, бо не знаю, яке наступне зауваження нам усім може зробити ця чорна прірва, чи світле святилище прадавньої мудрости наших далеких пращурів, як пояснював старий Вчитель. Я остаточно повірив йому наразі, що ми просто не доросли до неї, тому і не дозволяє припасти до того джерела спраглими губами. Вибачайте за таке пишне висловлювання.
- Ну, тобі не прозу, а вірші писати. Ти що, гадаєш можна отак легесенько розібрати цю купу каміння? Одного потягнеш, а десять впаде тобі на голову. Ти ж сказав допіру, що той старий мав заходити сюди якось інакше. Ходімо, пошукаємо ліпше іншого входу-виходу. Що ми втратимо? Твоя коробка лише ледь-ледь попискує, а загарчить, то зразу й повернемося. За піґулки спасибі. Не хвилюйся, тепер усе інше, з чим і по що їхали, відкидаємо, все, крім пошуків виходу. Я тобі щиро присягаюся всіма святими, що й порошинки тут не чіпатиму, бо справді того не можна робити без лиха собі. Вже переконався, навіть якщо цн простий збіг обставин і не твоя пастка.
Ґедзь хотів щось додати, коли з-за повороту тунеля, за яким десять хвилин тому зник Рудий, почувся глухий гуркіт падаючого каміння.
- Не ходіть, хлопці, прошу вас, марно, самим треба вибиратися, - спробував Малий зупинити Ґедзя з Мовчуном, бо вони стрімголов зірвалися з місця на поміч товаришу, з яким, без ніякого сумніву, щойно трапилася біда. Лише кількома словами Ґедзь відповів уже на бігу Малому, який навіть не поворухнувся в їхній бік:
- Я ще ніколи не кидав і зараз не покину братана у біді. Ліпше сам загину, не думав, що ти такий...
“Який ще такий?” – Хотів було підвестися з місця Малий і перепитати, хоча й сам розумів, щодо чого бігцем йому було закинуто Ґедзем. Вирішив зачекати, але слідом за Ґедзем, уже гримнуло майже перед носом Бруно-Малого, і він опинився між двома завалами у справжньому кам’яному мішку сам на один із проблемою сліпого кута, бо як ще назвати йому шлях до волі з цієї пастки. “Таки треба було йти мені на поміч, бо другий обвал, що ув’язнив мене з обох сторін, стався, без ніякого сумніву, через мій неґатив до Рудого, бо не схотів зрушити на рятування дурнуватого хлопа, якого я сам сюди привів. Коли сам сюди увірвався і всіх інших затяг за собою, то і гинути треба нам усім разом, хоча, ті, крім Рудого, менше завинили перед святинею за мене, може, якось порятуються,” – висловив припущення з великою часткою самокритики і рушив діставати першого каменя із завалу.
Далі сподіватися Малому на чиюсь допомогу вже не було ніяких підстав. Очевидно стало Малому-Брунові, що помстилася прірва всім без винятку за вторгнення до неї без дозволу ще й з лихими намірами.

читати