Завантажити

ганебну поразку наприкінці гонитви за скарбами, коли здавалося, що вони зовсім поруч – лише простягни руки.
Але ж перебили мені думку, з якою хотів поділитися із Сірим, спогади причин, з яких Сірий мав би всі підстави більше ніколи не знатися зі мною після свого звільнення із заручників, особливо після того, як він випадково довідався про нашу підступну витівку. Мав би і має досі, але натомість він виявився зовсім несподівано для мене останнім і єдиним зв’язківцем зі світом реальних людей. Хоча, хто може достеменно довести саме мені, який з двох відомих тепер мені світів можна звати справді реальним? Мені, коли я сам насправді заплутався у перебігу обставин їхнього взаємопроникнення одне до одного! Коли надто загострюється моя хвороба, а я таки справді невиліковно хворий, то блукаю водночас там і там з усвідомленим відчуттям, що стаю для всіх із колишнього і досить широкого кола моїх знайомих і напівзнайомих людей усе більш причинним і рахманним від своєї дотичности до неймовірного знання. Я і для себе постаю саме таки – причинним і рахманним...
Дивуюся, інколи караюся подібними думками лише на самоті, бо розумію, що не маю ніякого права звертатися зі своїми проблемами поки що до Сірого. Він тепер мені не просто товариш, а якраз одна з тих поважних причин, що мені надто заважає визначити наші теперішні щирі стосунки за результат реалістичного мислення розумної людини. Не про мене йдеться – я ж-бо всім відомий причинний чолов’яга, який зовсім не сповна розуму. Що з мене можуть узяти мої теперішні лікарі – нишпорки з кримінальної поліції? Справжні, коли я за графіком з’являюся в лікарні на день-два, беруть інколи з мене аналізи, а на що розраховують ці служаки? Були б вони реальними служаками Гіппократа, то взяли б хоч одного разу виміряли мені тиск чи попросили висолопити язика і сказати “а”, та й того не роблять, намагаючись у своїм наїві зазирнути до моїх спогадів, до моїх думок...
- Чуєш, Сірий, - повторюю своє звертання тихим голосом після довгенької паузи, до яких він звик у нашім спілкуванні. Він дивиться на мене зі щирим співчуттям, бо не може запропонувати мені свого улюбленого віскі з джин-тоніком. Мені того не можна робити у моїй хаті, бо з усіх боків на нас можуть дивитися з півтемряви допитливі очі нишпорок. Сірий час від часу крутить у руках склянку, в якій дзенькають о скло грудочки прозорого льоду.
- Звичайно, що чую, - відповідає він теж із деяким запізненням, - але ж чи не пора тебе витягти на свіже повітря? Хіба не говорять тобі постійно лікарі, що треба частіше виходити з хати до живої природи? Вибач за повтор банальних істин...
Я його добре розумію, що він має мені щось розповісти або про щось запитати, аби ніхто не зміг почути ні запитання, ні відповіді. Мені теж є що йому розповісти про мої недавні видіння, є про що й запитати. Тому й прошу його:
- Чуєш, друже Сірий, ти таки правий, як і ті лікарі. Надто вже мені макітриться в голові вже кілька день поспіль настільки, що зранку довго не можу пізнати сам себе у дзеркалі. Справді вивези мене на свіже повітря над водами Вічної. Коли зможеш?...
- Хоч зараз.
- Зараз, то зараз. Як там надворі? Що одягати? Я ж-бо кілька день не виходив з хати, бо там одразу до мене починають чіплятися з усіх сторін дивні примари.
- Зі мною тобі буде безпечно. Оскільки вони мене бояться, то і тебе не зачеплять. Одягай плаща, на воді буде прохолодно...
І ми з ним їдемо, говоримо. Він з делікатною посмішкою повідає мені про нишпорок, з якими навіть став останнім часом вітатися, хоча вони і відвертаються від нього. Потім розповідає про синів і про марію, яка вже готує для нас смачну вечерю. Та нічого важливого, бо він справді вирішив лише провітрити мене свіжим повітрям...
Мені стає багато легше, та не зовсім, бо трохи пригнічує те, що я ніяк не наважуся поділитися з ним своїми постійними видіннями про пригоди Малого лише на вході до пантеону давніх царів. Я й сам собі не повністю довіряю, що ввижаються мені справжні події, що вони не є химерним витвором мого хворого мозку. Все ще не відпускає мене сумнів, що піде Сірий крадькома до моїх справжніх лікарів за порадою, чи не повертається до мене моя хвороба із новим загостренням. А якщо йому розповісти про моє бачення інших подій з іншими персонажами? Певно, що не піде Сірий, а стрімко побіжить...
Може, колись, згодом...
Коли знайдуться ґрунтовні підстави спочатку для мене вважати мої візії, нехай і частково, але відбитком реального буття...

14.
Черевики високо на головою Малого були такі самі, як і на кістяку Довбні. Мабуть, з того самого армійського складу. Але Малому вже було зовсім байдуже, хто у них міг йти до нього на зустріч і навіщо: чи по його тіло, чи по його душу. Малий вже хотів лише одного – будь-якого скорішого завершення своїх пригод. Навіть захотів голосно гукнути до тої невідомої примари про поміч, але з горла пішли лише ледь чутні хрипи. І він утратив свідомість...
Вона повернулася незабаром до нього на відповідь чиємусь

читати