Завантажити

Раніше не згадували і не заговоримо вголос ніколи, хоча може статися незабаром непримітна для всіх подія, коли прилучиться Сірий до моїх потаємних знань. До декількох банківських рахунків я його вже поступово долучаю, аби сьогодні він міг безболісно для своєї родини робити моє хворе животіння комфортнішим, аби наїдки і напої мої були гідними колишніх моїх заробітків. Мені не шкода витрачати своїх накопичень, я не зможу взяти із собою до того зареалля, з якого ще ніхто не повертався, жодної монетки, а їх ще залишиться достатньо для будь-якої наступної доброчинної діяльности Сірого зі своїми синами. До майбутніх вчинків я готую його поступово, скидаючи раз-у-раз напівжартом фрази, які майже кожного разу починаються однаковими словами “як мене не стане”. Він із цього мого наміру багато що вже відчуває і дещо розуміє, але, на мій жаль, він ще не готовий повністю осягнути мої наміри. Бо з іншої таємниці, коли наспіє час і для неї, багато що йому буде спочатку важко усвідомити, але сподіваюся, що він згодом і синів своїх прилучить до того знання. А поки що нині, коли я почав почувати себе зовсім зле і не інколи, а трохи частіше, то вже завершую розкладати по файлах для Сірого шифровані записи про все те, що дізнався колись із розповідей Вчителя, а ще більше з його нотаток. Нехай люди сторонні, якщо вони випадково дотягнуться до моїх записів і щось там спробують розшифрувати, спробують і замислитися, але не зможуть через свою упередженість, тому і назвуть лише непогамовною маячнею Вчителеві відкриття. Нехай називають, так буде поки що навіть краще для збереження таїни прадавнього некрополю, в якому приховано мудрість наших пращурів, їхні дивні знання зі світобудови, якими колись поділився із нашими прапродичами сам Творець. Я не загадую і не передбачаю, лише хочу помріяти, що проминуть довші чи коротші роки, але сини Сірого все-таки стануть спроможними зустрітися під землею з прихованими скарбами предків. Вони легко знайдуть вхід-вихід до потаємного підземелля, хоча його спробує ретельно замаскувати від людських заздрісних очей Малий. А хлопці Сірого знайдуть, увійдуть і вийдуть, збагачені давніми знаннями, аби побачити, як треба творити своє майбутнє, бо осягнуть не пошкоджене минуле...
Але то станеться згодом...
Може бути, що станеться...
А може і не станеться ніколи, бо й сам інколи вважаю себе якщо не хворим на голову, то звичайним фантазером, якому нічого не лишається робити у своїй самоті, як удаватися до химер, аби тішити свою сумну самотність і розважати родину Сірого, бо з ким-небудь іншим зі своїх давніх знайомих (Довбня був моїм останнім другом) спілкуватися мені зась. Я не можу податися і до якихось пізнавальних мандрівок, аби веселіше почали танути мої нескромні рахунки, але що на таке моє пожвавлення скажуть мої “лікарі”? І чи впустить мене до себе якась країна із моїм діяґнозом?...

12.
Марта своїми розхристаними розпачливими думками щодо причин відсутности Бруно і навіть щодо можливого місця його знаходження досить близько наблизилася у деяких своїх припущеннях (вірніше сказати – хворобливих мареннях) майже до правди – він саме на той час уже наближувався до закінчення чергової приключки. Він уперто розгрібав завал із важких каменюк у підземному тунелі, збираючи по крихтах останні сили. Майже закінчував, бо ще не був певен на всі сто відсотків, що це справді є останнім завалом на його важкій дорозі повернення до людського світу, хоча вихід до нього вже почав трохи проглядатися. Бруно-Малий перестав перейматися відчуттям перебігу годин і днів од тої миті, коли він опинився у несподіваній пастці між двома завалами у підземному тунелі. Коли він трохи отямився від раптового потрясіння і став до роботи з відчайдушним завзяттям, то вирішив одкинути все зайве, що може йому бути на заваді, відволікаючи від головної мети, він просто розпочав працювати і працювати всуціль механічно, підкоряючись лишень гострому інстинктові самозбереження, якого ще при створенні людини і будь-якої іншої живої істоти передбачив у їхній підсвідомості сам Творець. Через те Бруно-Малий не зважав на відчуття голоду і спраги, на те, що його скривавлені пальці вже ледве слухалися, ворушилися цілком автоматично, хоча останнім часом у сповільненому темпі. Ще і ще зовсім трохи попрацювати і можна буде пролізти йому до сонячного чи місячного світла, яке знедавна почало трохи проглядатися десь наприкінці тунелю за кам’яним насипом. Хоча його вже починало підганяти реальне відчуття близького порятунку ворушитися швидше, проте він усе частіше був змушений переривати роботу для відпочинку...
Поки відпочивали м’язи, Бруно-Малий знову і знову вертався до тої миті, коли раптом стався ще перший обвал каміння зі стелі підземного тунелю, тоді він вилаявся досить круто і трохи розпачливо. Всі його моцно приперчені слова пообкладали з усіх боків насамперед щільно і боляче його самого, неначе саме він і був справжнім винуватцем нещастя, яке собі заплянував (наврочив) недавнім жартом у розмові з Мартою. Він ганив уголос

читати