Завантажити

розумної” того, чи не єдиного, хто схоче повірити хоча б частково у “нерозумне”, а не викличе одразу психіатрів. Навіщо тоді далі пізнавати істину, якою не можна поділитися ані з ким, аби не здобути у “нагороду” ймовірну реальність провести залишок днів у фізичному тілі, туго зашморганому до гамівної сорочки, що зроблять з превеликою насолодою дебелі санітари, зовсім збайдужілі до людського болю? Нехай так вже і буде – ніколи Бруно не знатиме про той збіг каменепадів у часі, як і Панотець про Брунові пригоди у підземному лабіринті. Навіщо їм перетинатися ще одного разу в пошуках різних за значимістю, але однаково чужих саме для них, скарбів? Навіщо, коли Панотець почав із більшою зворушливістю звертатися до своїх парафіян, вишукуючи кожного разу все щиріших слів, його вже ніщо не змогло б потягти до будь-яких мирських пригод у великих містах. Він пояснював собі таку раптову переміну в собі надзвичайним “знаменієм”, бо ніяк не хотів й сам-на-сам визнати, що даються взнаки літа і втома від них. Треба чи не треба їм стрічатися знову, все-таки вирішувати не мені, а спробувати погадати теж не хочу, для чого хворій людині забігати наперед по знання з майбутнього. Не тому, що то не мій талан, а тому, що ніхто, навіть з причинних людей, просто не зможе жити, знаючи кожен свій наступний крок, який треба робити щораз із примусу і під наглядом. Що все говорити про людей, які щиро вважають себе нормальними?...
На таємних перехрестях взаємозв’язків минулого з майбутнім можуть бути присутніми лише посвячені, а скоріше – висвячені людські душі. Нехай краще лишається із тими таємницями на самоті лише з кількома вірними сам Творець. Не маю жодного права бути подібним до них, інколи просто можу відчути деякі події з великої відстані лише ненароком через свою причинність, до якої пригорнувся колись у підземних лабіринтах, але втратив за тих подій свого єдиного побратима. Краще б не мати набутої здатности, яка лише нервує і боляче толочить душу, позбавляючи її снів, підкидаючи замість них гіркі спогади зі свого життя чи болісну тривогу за чиєсь життя...
Нехай краще буде так: згодом, коли повернуться на круги своя випадкові персонажі трохи містичної драми, завітає до мого кам’яного барлогу на горішньому поверсі столичної висотки лише мій давній і вірний опікун Сірий. Він усміхнеться до мене сумно і щиро, витягне мене на нову прогулянку під вітрилами Вічною рікою аж до його теперішнього, як він говорить жартома, родового маєтку, що постав з подарунку Довбні. Намагається він так чинити доволі часто, аби я зміг трохи відпочити зі своєю хворою душею у тихих затінках його садочку. Сірий з дружиною пораються залюбки на тому шматочку землі з того дня, коли він врешті-решт дочекався можливости піти з державної служби і скромно жити у прабатьківському селі, отримуючи чесно зароблену пенсію. Він спокійно залишив своє міське помешкання на синів, які вже підросли достатньо, аби мужніти надалі вже без його щоденного прискіпливого контролю. Вони славні хлопці, вони виростають у зовсім інших умовах, не тяжіють над ними гидкі вимоги колишньої Імперії любити лише її саму з усіма її хворобами, головною з яких був потяг до світового панування. А яка з прадавніх чи й новітніших Імперій, з усіх відомих наразі сучасній цивілізації, про те не мріяла вголос чи подумки, вигадуючи натомість всілякі облудні гасла для свого “братолюбного просвітництва”, звучали вони постійно і навально з одночасним примусовим залученням підкорених народів до єдино “правильної” своєї віри? Саме так я вважаю сьогодні вже з погляду на своє колишнє тривале служіння у її специфічних таємних формуваннях разом із Довбнею. Тоді ми з моїм товаришем не дуже проймалися політичними проблемами, може це дозволило нам не тільки вижити, але і повернутися не заанґажованими до звичайних людей з їхніми пороками і чеснотами. Аби так оцінювати своє давнє служіння колишній монархії, погано примаскованої до республіки, мені треба було майже рік лікуватися у специфічному лікувальному закладі. А після того мати й присуд психіатрів щодо тихої і нешкідливої для людського оточення шизії...
Ми ніколи раніше при наших коротких чи довших зустрічах із Сірим не згадували вголос про наші недавні пригоди. Ніколи вголос не вимовляли ані прізвища Довбні, ані якихось інших провокаційних імен, висловів чи виразів, бо побоювалися, що на запис наших розмов про ніщо могли спрацювати приховані нишпорками пристрої, які мають вмикатися кожного разу зовсім автоматично, реаґуючи з обов’язку лише на ключові слова. Ми не були певні, що наша конспірація була вкінець надійною, тому кожного разу ми розмовляли лише про зовсім прадавні доісторичні часи з таким віночком яскравого містичного забарвлення, аби нишпорки змогли почути від нас, вірніше – від мене, завжди лише те, що лише підкріплювало додатковими фактами висновки моїх мудрих психіатрів – тихий і зовсім неаґресивний шизік, який нікому ніколи не зробить найменшої шкоди – це його може зобидити будь хто мимохіть чим завгодно, навіть недоречним словом.

читати