Завантажити

благально попросив Юра. Але тут їх зненацька оточили хлоп'ята, що взялися хтозна звідки. Вони весело галдіти, тягнулися до Юри, торсали його і просили:
— Дядечко, погладь мене!
— Ти такий гарячий! І мене приголуб!
— І мене! І мене!
— Ні, я раніше. Мене.
— Торкнися, дядечку!
Юра відчував, що починає мерзнути, проте не міг відмовити і торкався рукою маленьких голiвок і простягнутих до нього рученяток, віддаючи дітям останні краплі тепла. Мовби здалеку долинув Сонін голос:
— Ці гади геть усіх вбивали: і великих, і маленьких…

* * *
— Мамо! Матусю!
Світланка зіскочила з ліжечка і натикаючись в темряві на меблі, кинулася у кімнату батьків. Вона не відчувала, що пiжамка прилипла до її спiтнiлої спини, не думала, що вночі не можна голосно кричати і тупати по підлозі — пережитий увi сні жах гнав дівчинку під захист матері.
З темряви простяглися і підхопили її дбайливі руки.
— Свєтiк, Свєтїк мій, що трапилося?
— Матусю! Мені таке наснилося, таке!..
— Що? Що тебе налякало?
Але дівчинка не могла вимовити більше жодного слова. Згорнувшись клубочком на руках у матері, вона тiльки голосно схлипувала, намотавши на палець локон довгого материного волосся, ткнувшися носом їй у шию і поступово забуваючи незрозумілий, але вiд того не менш болісний кошмар.

СОН ДРУГИЙ

ПОРАДИ РОЗУМНИХ ЛЮДЕЙ

— Так, добре. Тепер посидь тихенько.
Невропатолог махнув молоточком з блискучою нікельованою рукояткою у бік білої клейончатої кушетки і заходився швидко писати. Світланка слухняно сiла, склала руки навколішки і почала розглядати кольорові пластмасові іграшки, розставлені за скляними дверцятами шафи біля протилежної стіни. Такий саме півник був колись у неї. І конячка схожа. А ось пiрамидка була не у вигляді жирафи, а звичайна, дерев'яна, з гулькою зверху. І кубики були дерев'яні, чотирьох кольорів, в дерев'яному ж возику. Цікаво, хто грається цими іграшками? Адже не сам лікар…
Світланці стало весело. Вона посміхнулася, однак не засміялася, тому що була вихованою і слухняною дівчинкою. А оскiльки лікар зайнятий і велів посидіти тихенько, не можна йому заважати дурним хихотiнням!
— Світланко, скажи-но мені ось що, — звернувся до неї лікар, — тут у тебе в картці записано, що тебе водили до невропатолога в шістдесят дев'ятому році. А він виписав направлення до міської лікарнi. Я тоді у вас ще не працював. Скажи, що з тобою було?
— Та-а-а… дурниця, — Світланка знизала плечима і не зважаючи на всю свою слухнянiсть, почала чабиряти ногами. — Наснилося щось. Я тоді зовсім маленька була, а мама налякалася і потягла до поліклініки.
— Ну, і що такого тобі наснилося? — продовжував розпитувати лікар, вивчаючи старий запис і нарікаючи в душі на зайві батьківські хвилювання.
— А я там пам'ятаю! — дівчинка безтурботно махнула рукою. — Нісенітниця якась. Хоч дуже страшна. Як хтось потонув, а там… під землею… — вона хтозна чому перестала чабиряти ногами і після паузи тихо докінчила: — …все живі були.
— Гм-м-м… М-да-а-а… — лікар стиснув губи, спідлоба поглянув на Світланку і спитав: — А на диспансерний облік тебе ставили?
— Нi-i-i, — Світланка зiщулилася, тому що слово “диспансер” завжди уявлялося їй подобою величезного сталевого дикобраза на товстелезних бегемотських ногах. — Так, розпитували всяке, потім маму попитали, потім тата, і все.
Лікар пробурмотів щось про сюрпризи під час шкільних медоглядів і знов заходився писати. Світлана почала вивчати спинки карток, що лежали у нього на столі. Її завжди цікавило, чому у медкарток такі різнокольорові спинки. Мама пояснювала, що так легше знайти картку на полиці, тому що колір спинки свій для кожної дільницi. Але ось на картці Свiтланки спинка була жовтою із зеленим, а на картках Марини і Олі, які мешкали по сусідству — червоні з двома білими смужками. Ні, щось мама все ж переплутала!
Тут Світланка вирішила почитати написи на картках. У її нової подружки Ірки був старший брат. Коли в першому класі він готував уроки, то сідав прямо навпроти сестрички. Виходило, що кожного разу книжка лежала перед Іркою шкереберть, тому непомітно для себе вона вивчилася читати догори ногами і досі мала величезний успіх у цьому. Світланка позавчора заклалася з нею на лимонне тістечко, що навчиться читати шкереберть за три дні. Завтра їй потрiбно було або купити тістечко, або безкоштовно отримати його (п'ятнадцять копійок були про всяк випадок відкладені, але Світланка все ж сподiвалася на виграш). Потренуватися зайвий раз ніколи не завадить, а картки лежали так, як треба.
То ж Світланка зосередилася і уважно прочитала напис на самій верхній:
С-Т-А-В-С-Ь-К-А С-О-Ф-I-Я
1-9-2-4
У-Ч-Е-Н-И-Ц-Я 1-0 К-Л.
К-И-Ї-В
Д… Ж… Ж-А-Д…
Світланка збилася, наморщила чоло і досадуючи на себе за допущений промах, дочитала:
Ж-А-Д-А-Н-I-В-С-Ь-К-О-Г-О,
4-1, К-В. 1-1
От що вийшло:
Ставська Софiя, 1924, учениця 10 кл.,
Київ, Жаданiвського, 41, кв.11
Цікаво, як це вона може бути ученицею десятого класу, народившися у двадцять четвертому році? Їй же

читати