Завантажити

порснув, Мишка заіржала до непристойності голосно і басовито.
— Цiкаво, як мені в цьому місці можна пику набити! І взагалі, яке нам всім тепер діло до цих типів?
Корячись старій, земній ще звичці, Юра хотів був заперечити, що Микита Сергійович зовсім не те “пахуче”, про що каже Мишко, що як генсек він нічого, може бути і гірший, і всі його плани не такi вже й погані, і взагалі владу лаяти не годиться… Однак вчасно стримався. А гітарист вiв далi:
— Але Чубик рвав свій прострілений тiльник і горлав усiєю своєю лудженою боцманською горлянкою, що вмирав за Батьківщину, за Сталіна! Придурок, — Миша цвiнькнув крізь зуби. — Ну і нехай котиться разом зі своїм Йоською Віссаріоською попiд три чорти в ж…! А я плював з високого даху на всіх ленінців, сталiнцiв і хрущовцiв, разом взятих! Я сам по собі… Вибачаюся, сам з Мишкою. Напару.
— Нігіліст, а-ля Базарів, — вставила Соня.
— І сказав він: хо! Ще одне тавро на чоло! — Мишко зрадів Сонiним словам, немов дитина, що отримала подарунок. — Виявляється, тут також є фахівці з таврування. Ким я тільки не був: неробою, очорнителем, кликушею, наклепником, критиканом. Паплюжником навіть якось обізвали. А тепер додатково нігіліст… Між іншим:
Матерьялисты и нигилисты
Разве годятся только в горнисты.
Козьма Прутков, до речі. Військовий афоризм номер сорок сім.
Мишка завищала, зааплодувала і затупотiла.
— Але, — гітарист кинув суворий погляд на подружку, яка розвеселилася, клацнув пальцями і набундючившись, повiв далi: — але якщо паршивий збоченець-нігіліст комусь потрібен, він негайно йде на допомогу. Негайно! Чим би не був зайнятий і де б, у якiй скрутi не перебував — р-раз, і тут! Я відчуваю, що потрібен тобі, — він пильно подивився на Юру. — Викладай, що скоїлося.
Юнака як завжди ошелешила і абсолютно заплутала перша ж багатослівна кучерява Мишкова тирада. Мишка також не дуже-то розуміла, про що йдеться. Однак від “матерьялистов” і “нигилистов” віяло чимось вже дуже зарозумілим, а недбало вкручена віршована цитата з Козьми Пруткова (також не інакше якась знаменитість!) негайно повергла дівчину в трепетне збудження. Мишка слухала гітариста, у захватi роззявивши рота. Соня позирала на Мишка, прихильно всміхаючись і немовби промовляючи: “Ну-ну, труси пил в очі, давай! Я ж тебе наскрізь бачу”. Проте Юрі від цього не полегшало. Він збентежено похнюпився і запинаючись промимрив:
— Так я… не тебе… Я взагалі хотів… Погано мені, зле… от. А ти хіба можеш!..
Здається, він сказав не зовсім те, що слідувало. Гітарист насупився, підтягнув вище смугасті лікарняні кальсони і пробурчав:
— Пiшли звідси, Мишка. Нас тут не поважають.
— Та стривай ти, — втрутилася Соня. — Він не те хотів сказати. Зовсім не те.
— Не те! — запізніло похопився Юра. Дівчина смикнула його за руку, примушуючи мовчати, і продовжувала:
— Якраз ти міг би пояснити, чом ви троє (та й не лише ви) опинилися у цьому місці? Просто Юра намагався кликати не тебе, а мого дідуся. Що з цього вийшло, сам бачиш. Зараз його позву я.
— Ага, он воно що, — Миша вичавив з гітари декілька тужливих акордів, відліпив від грифа і поставив на земляну підлогу свою і Мишкину свічки, накреслив правим капцем хитромудру закарлюку і нарешті урочисто прорік: — Що ж, ми залишаємося. Познайомитися з Борухом Пінхусовичем — для нас велика честь.
Юнака зачепила та обставина, що гітарист анітрохи не здивувався існуванню дідуся. А також те, що Мишко знав і без помилки вимовляв таке незвичне ім'я. На відміну від самого Юри. Мишка ж кумедно наморщила носика і спитала:
— Чи-во-о?
Миша поспішно зашепотiв їй у вухо; дівчина зосереджено кивала, цокаючи язиком. У цей час Соня сiла надзвичайно прямо і глибоко зітхнула.
І раптом розвиднiлося!
Ні, чорне земляне склепiння як і раніше тягнулося над головою, а невгасимi вогники свiчок залишилися манюсенькими язичками мертвого полум'я.
Ясно стало прямо перед ними, немов повний місяць зійшов в підземний свiт і розсипав довкола свої сріблясті промені, які нехай трохи, але розсували межі могильної темряви.
— Здрастуй, дідусю, — ласкаво сказала Соня, подавшися уперед. Тоді світло оформилося, і всі побачили високого благочинного старого, одягненого у вільну хламиду, що відливала сріблястим і голубуватим. З акуратно зачесаним назад сніжно-білим волоссям і бородою, що нагадувала застиглі струмені сивого від піни водоспаду, різко контрастували кошлаті брови, в яких помітні були окремі попелясто-сірі волоски. А пронизливі вугільно-чорні зіниці очей немов взагалі існували окремо від обличчя.
— Ду-уже приємно, — Миша вклонився старому з найсерйознiшим виглядом.
— Так, звичайно… Борох Бін… Бінцху… — Юра так і не зміг вірно назвати дiдуся по батькові і знiяковiло замовк. Старий злегка спохмурнів, запустив товсті вузлуваті пальці в сяюче білизною волосся, потім схрестив руки на грудях і відповів:
— Мені також дуже приємно, — і нарешті з незадоволенням звернувся до Соні: — Але навіщо забивати нещасну голову настiльки молодої людини мудрованими словами?
—

читати