Завантажити

пояснили.
— Хто? — з безнадійною тугою в голосі спитав Юра.
— Ті, хто кращi за мене. Хто мудрішi. Хто пішов звідси, але чиї свічки залишилися тут, бо в тому, іншому світі, де світла і без них вистачає, вони просто непотрібні.
Юра відразу пожвавiшав і навіть без особливої сором'язливості поглянув на дівчину.
— Якби побачити їх!
— А ти поклич. Поклич, — підбадьорила Соня, ласкаво посміхаючися. — Коли б мій дідусь прийшов!..
— Так у тебе тут дідусь є? — здивувався Юра. Соня стиснула губи.
— Є. До речі, ось про це ти міг би спитати раніше.
Юрі не сподобався натяк, що промайнув в словах дівчини. Він дійсно повiвся надто необачливо, коли одного разу заходився детально розпитувати Соню на земній кшталт. Дiйсно ж, яка користь від того, що вгорі вона була Софiєю Ставською, двадцять четвертого року народження, ученицею десятого класу, комсомолкою, що мешкала по вулиці Жаданiвського, будинок сорок один, квартира одинадцять! Дівчина давно покинула ту оболонку. Набагато важливіше було знати, хто вона зараз. Про що думає. До чого або до кого прагне. От і дідусь у неї тут виявився, причому абсолютно несподівано для Юри. У нього навіть виникло відчуття, немов щоки загоряються рум'янцем сорому. Проте, це було неможливе. Досить провести по щоках долонею, щоб мана зникла.
— А чом я досі його не бачив?
— Поклич — дізнаєшся, — шепнула Соня із загадковим виглядом.
— Як же звати його? — Юру хтозна чому насторожила таємничість дівчини, а тому його питання прозвучало невпевнено.
— Борух Пінхусович. Також Ставський. Тисяча вісімсот сімдесятого року народження, пенсіонер, якщо ти це маєш на увазі, — уїдливо додала Соня. Юра скривджено відвернувся, повторив про себе мудроване ім'я, приставив долоні до рота і що було сил залементував:
— Порох Пiнце-хо-вич! По-о-рох Пін-це-хо-вич!!!
Тихий сміх дівчини примусив його замовкнути.
— Винахідника пороху — звичайно європейського, а не китайського! — дійсно звали Барухом. Щоправда, це був Барух Шварц. Але Юрчику, хіба так кличуть на допомогу?
Він розгублено поглянув на Соню. Глуха луна вмирала вдалині під височезною чорною стелею.
— Ти поклич уявно. Поклич того, хто досвідченіший. А вже хто з'явиться… — дівчина розвела руками.
Юра знiяковiв, заплющив очі і почав думати про те, як би цей Порох допоміг йому. Думав посилено, старанно, ретельно. Однак лише коли він почав благати, щоб з'явився хто завгодно, лише б тiльки не було так тужливо на душі, в навколишній темряві виникла деяка зміна. Юнак розплющив очі і не побачивши нічого нового, прислухався. Точно: могильну тишу порушив дзвін гітари.
— Бачиш, ти нічого ще не можеш уявити, крім землі і підземного. Ну гаразд, хоч Мишка побачимо.
— А твій дідусь хіба не в землі, якщо він… тут? — здивувався Юра.
— У нас його принаймні немає, це зрозумiло, — Соня усміхнулася. — Одного разу я казала, що всі ми існуємо разом, хоч в той же час — окремо. Це як вкладена одна в одну матрьошка. Якщо ж ти не здатний потрапити нагору, це ще не означає, що між землею і підземним, і небом є межа.
Юра мовчки тицьнув пальцем у стелю, однак Соня продовжувала терпляче пояснювати:
— Межа в тобі самому. Зживи її — і підеш звідси… Проте, про такі речі дідусь говорить краще. Поки що до нас прямує Мишко. З ним ще хтось… але не Чубик? Цікаво, — дівчина прислухалася. Неподалiк двоє співали речитативом:
— Как старик свою старуху
Ды променял на молодуху!
Ды это не лихачество,
Ды а борьба за качество!
Как дед бабку
Ды завернул в тряпку,
Ды поливал ее водой:
“Ды будешь, бабка, ды молодой!”
Колхозны-я
Возросши-я
Культурны-я
Потребно-сти!
Сидит парень на крыльце
Ды с выраженьем на лице!
Ды выражает то лицо,
Ды чем садятся на крыльцо!
Рупь за сено, два за воз,
Ды полтора за перевоз.
Ды чечевика с викою,
Ды я сижу, чирикаю!
Незабаром до них наблизився гітарист Мишко, якого обіймала вельми розбещеної зовнiшностi дівчина в яскравій хусточці на голові, в заношеному пальтячку, прозорих панчохах і дешевих черевичках з відламаними пiдборами. От вже хто нагадував незабутню Вiрку Шейкiну!
— Здрась-с-стє. Наше вам з хвостиком, — гітарист невимушено вклонився і шльопнув нижче спини свою супутницю. — Прошу любити і не кривдити: Мишка власною персоною. Я Мишко, вона — Мишка. Непогано звучить, вірно? Проте, ми знюхалися вмить і без церемоній. І зiспівалися. Є в нас дуети, є й сольні номери. Мишка, валяй!
Мишко заграв. Дівчина почала спершу досить невміло відбивати чечітку, потім проспівала хрипким голосом:
— Ося Бродский — тунеядец,
утопист и декадент.
Ах, какой сейчас прекрасный
политический момент!
І посміхнулася від вуха до вуха яскраво нафарбованими губами.
— А де матрос? — поцікавився Юра. Взагалі-то він радий був бодай ніколи більше не бачити вусатого задираку і спитав про нього просто задля пристойності.
— Та ну його разом з його баяном! — неприязно процiдив Мишко. — Посварилися ми. Я сказав, що Сталін — це лайно собаче, як і Микитка. Так він на мене з кулаками! Уявляєш?
Гітарист

читати