Завантажити

повiстинка в чотирьох снах, з безсонним епілогом
і постскриптумом про жахливу катастрофу місцевого
значення, кiлькiсть жертв якої досі точно
не встановлена



Присвячується всім відомим і
невідомим жертвам великих
і малих радянських катастроф,
тим, хто грудьми закривав
розхлябаність і дурість чинуш
і тим, хто гинув мовчки або
перелякано тікав від смерті —
але так i не зумів врятуватися…





Тоді я вирішив, що треба все це записати,
з самого початку, як це було насправді…
Ось я це роблю, тому що,
як сказано в “Тілi Уленшпігелi”,
попіл Клааса стукає в моє серце
(Анатолій Кузнєцов, “Бабин Яр”)

СОН ПЕРШИЙ

ЗАНЕСЕНІ СЕЛЕМ

Надзвичайно звучний гуркіт грому завмирав десь вдалині. Минуло декілька секунд, перш ніж Юра знов розрізнив крізь дзвін у вухах свист мокрого крижаного вітру в голих гілках дерев.
Тринадцяте число, понеділок — і раптом гроза-грозище з такими сліпучими блискавками і таким оглушливим гуркотiнням грому, що аж очам і вухам боляче! Цікаво, що сказала б на це бабуся Маня, якби була жива? “На голi дерева гроза Божа — житниця порожня”, — або щось подiбне. У бабусі завжди знаходилися відповідні приказки на всі випадки життя. Щоправда, цей випадок не дуже веселий…
Юра перестрибнув каламутний струмочок, що тiк з гори, поправив набряклу від дощової води кепку, притулився спиною до товстелезної тополі з підвітряного боку, обережно витяг з-за пазухи худу зiм'яту пачку “Бiломора”, насилу закурив і злодійкувато озирнувся, немов позаду був не стовбур дерева, а мама, готова одразу ж відібрати цигарку і додатково надавать важких ляпасiв.
А довкола вирувала гроза. Як сказала б бабуся Маня, кінець світу, не iнакше. Та ще й при голих деревах…
Вона б сказала. І Венька б сказав. А ось сам Юра промовчав би.
Звiсно! Коли диктори повними ентузіазму голосами твердять з радіоприймачів про ударні темпи підготовки орних земель до сівби кукурудзи, а маленькі телевізійні екрани демонструють з-за наповнених гліцерином пузатих лінз обличчя колгоспників і колгоспниць, що аж сміються вiд щастя, та безкрайні простори наших радянських ланiв, обіцяючи рясний врожай “чудесницi”, патякати про всякі дурницi просто небезпечно. От Венька не боїться. А в нього (між іншим!) дружина з немовлям. І не боїться ж! Чорт…
Юра вiдчув, що повноводний струмочок затопив його правий черевик, вибрався на більш-менш сухе місце і мляво поплентася далі.
Ні, Венька також боїться, а базiкає тому, що життя геть притисло, аж немає сил терпiти. І реформа ця грошова, безглузда, і все-все. Пiвтинка ось раніше була грiшми, хрусткою повновагомою купюрою. Пiвтинка — це ж… пiвтинка була! А тепер? Жалюгідна “п'ятірка”. І з хлібом щось негаразд… Дурень все ж Микитка. Дурень! Один веде, всіх нудить і нікому не вийти. Як в літаку.
Проте, він не тільки кукурудзу саджає…
Юра посковзнувся на гладкому камені і ледь не плюхнувся в величезну калюжу, де жирна біла глина перемiшалася з дощовою водою.
Веньку хлібом не годуй, а дай політичний анекдот розповісти. А з політичними анекдотами можна ой як загриміти!
Юра пригадав вітрину “Комсомольського прожектора” на Червоній площі і намальованi в нiй фізіономії з довжелезними язиками-зміями, що стирчали з роззявлених ротів. Це навіть гірше за стиляг! Гірше за завзятих алкоголіків і червонопиких бешкетників, гірше за хуліганів, тому що це — по-лi-ти-ка! А Юрі ой як не хотілося позбавлятися язика, тим паче що ніякий він не роздвоєний і не зміїний зовсім. І не отруйний. Звичайнiсiнький людський язик. А патякало — знахідка для ворога.
Венька — ворог…
Злива посилилася ще більше, хоч це і здавалося неможливим. Тепер Юра майже не розрізняв дорогу. Зробивши два-три невпевнених кроки він зупинився, боячись зійти на проїжджу частину. Хоч який дурень стане їздити вночі в таку погоду! Так й яка тут проїжджа частина? Сама назва, тим паче що завдяки зливi земля перетворилася на подобу каші-размазнi. Гарячої такої каші. З маслом.
Ех, зараз би чайку! Швидше б дiйти до трамвая, а там і додому вже їхати недовго. Мама нагодує, дасть чашку кип'ятку зі смородиновим варенням. А коли піде на роботу, можна буде забратися під теплу ковдру і добряче поспати годин так до чотирьох…
Спати хочеться! Вiдбухати третю зміну на будівництві в таку ось погоду — це ого-го!..
Юра зупинився посеред довгої овальної калюжі, тому що ноги в нього запліталися. І немов щоб вивести його з цього стану, поруч пролетiла на повній швидкості горбатенька “Побєда”. У яскравому світлі фар чорна дощова вода, що вилiтала з-під коліс, скидалася на два примарнi крила.
Ось тобі і не їздять! До того ж iще так мчати! Немов з ланцюга зірвався оскаженiлий пес, а не машина проїхала.
Витираючи рукавом забризкане пальто, Юра мимоволі все більше і більше сповнювався заздрістю до тих, хто отак запросто роз'їжджає ночами на “Побєдах” і обдає фонтанами багна випадкових перехожих. Саме випадкових! Якщо вже бути до кінця чесним, то він з дурості під дощ поліз. З дурості і з найчистішої упертості.
Звичайно,

читати