Завантажити

заплющенi.
Схоже, дівчина абсолютно не соромилася своєї оголеностi. Юра ж навпаки сильно зніяковів. У животі раптом зробилося якось порожньо, тужливо заскнiло під ребрами. Крім того, йому невідомо чому здалося, що очі дівчини пильно вивчають його з-під опущених повік. Юра похнюпився і не смів навіть поглянути на її прекрасне тіло.
— Ти теплий. Давно я не грілася.
Раптом Юра побачив перед самим обличчям ліву руку дівчини. Розчепірені пальці рухалися в декількох міліметрах від його шкіри, немов би ніжно пестячи її на відстані. Від долоні тягнуло холодом, але більш глибоким, ніж холод дощової води ба навіть снігу. Холодом вкритого мохом сірого каменя, який з давнiх давен лежав в глибинах печери i нiколи не знав сонячного променя.
Юра перелякано відвів витончену руку і подивився в обличчя дівчині. Тепер її очі були розплющенi. Дивилися вони ніжно і ласкаво, але були якимись… не те щоб тьмяними, але — старими, згаслими, неживими і чимось дуже скидалися на “мертвий” вогник свічки в її долоні. Юра знов повільно опустив очі, і йому здалося, що на грудях незнайомки проступили три темно-пурпурових плями розмiром десь iз двi копiйки. І дивна рiч: якщо спочатку Юра вважав дівчину за свою ровесницю, то тепер вона чомусь здалася йому зрілою жінкою.
Незнайомка відвернулася і пішла геть.
— Стій! Зачекай. Куди ти? — крикнув Юра. Він зробив крок… і у нього так запаморочилося в головi, що мимоволi довелося зупинитися, сісти на землю і примружитися.
— До себе, — прозвучав здалеку тихий низький голос. — На гору. Туди, де всі ми.
— Не кидай мене самого, — несподівано для себе попрохав Юра.
— Йди за мною, якщо хочеш. Я знала, що тут знадобиться моя допомога, і спеціально прийшла, аби відвести за собою когось.
— Куди йти? — у відчаї закричав Юра. Звiсно, нерозумне питання: досить було просто розплющити очі і йти за поводиркою. Але в головi ще паморочилося, а навколишня пітьма лякала.
— Йди за мною.
— Так я…
— Ти зараз там, де загинув.
Слова ці настільки уразили Юру, що він вмить відкрив очі. Дівчина була вже дуже далеко, і її фігурка, що здавалася на такій відстані крихітною, немов би сяяла зсередини тим самим дивним світлом, яке розповсюджував вогник у її долоні.
Юра нічого не розумів. Як міг він чути на такій відстані тихий голос незнайомки? І що значить “там, де загинув”? Він же живий! Але тоді що це за місцiна?
Юра уважно озирнувся. З навколишньої пiтьми виступив стовбур дерева, що придавив йому ноги, перекинута телефонна будка, химерне переплетiння рейок, перекинутий трамвай і залізобетонна огорожа, що покосилася. Все знаходилося на своїх місцях (себто, на тих, що і перед селем). Стовбур осики лежав на вiдстанi двох крокiв від нього. Будка знаходилася трохи вище і якраз в тому напрямку, в якому пішла дівчина. А пішла вона на Сирець, угору. Трамвайні рейки і перекинутий вагон були метрiв за сто п'ятдесят з протилежного боку. Юра пошукав очима хатиночку, але побачив на схилi пагорку лише облупленi стiни з лахмiттям штукатурки і з вибитими віконцями, що впиралися просто в стелю. Дах будинку знаходився вище чорної стелі і залишався невидимим.
І нікого з людей тут не було. Жодної живої душі! Ні дівчат в будці, ні старого з хмизом, ні старої, ні пасажирів трамвая — нікого. Його дивна гостя також зникла.
Раптом чорна стеля над трамваєм прогнулася і почала ривками опускатися униз. Юра злякався, що ця дивовижна стеля просяде занадто низько і розчавить його. Треба було швидше йти звiдсiля. Куди? Звичайно ж, слiдом за дівчиною, бо вона ж збиралася кудись вiдвести його!
Тут Юрі здалося, що на стовбурі дерева світить вогник. Може, незнайомка непомітно повернулася? Ото було б чудово!
Як не дивно, на землі біля стовбура осики Юра помiтив ще одну свічку, точнісінько таку, як у дівчини. Було абсолютно незрозуміло, звідки вона взялася. Юра не помітив, щоб незнайомка наближалася до стовбура. Однак він дуже втомився від всіх цих загадок, щоб розв'язувати чергову, тому обережно, щоб не обпектися, узяв свічку і попрямував у гору.
Юнака дуже сильно пригноблювали суцiльна тиша цього дивного місця, чорнота земляної підлоги без жодної зеленої стеблинки і візерунчастої стелі, а також зависла між стелею і підлогою дивовижно холодна пітьма, яку ледь пробивав крихітний вогник в його руці. Він спробував бадьоро насвистувати популярну пісню “Я люблю тебя, жизнь”, однак від цього навколишня пітьма немов ще більше згусла, і Юра перелякано обірвав свист.
Тут йому здалося… Так, це дзвін гітарних струн і голос! Хтось тут все ж є! Юра постояв деякий час, намагаючись визначити, звідки долинають звуки, потім швидко попрямував в цьому напрямі. Нарешті він натрапив на руїну цегельного будинку, а за декілька секунд побачив i співака. Той розташувався на купі уламків боком до Юри. Поруч з ним трiпотiв в такт пісні вогник свічки, приліпленої на балці, що стояла сторчма. Співак був одягнений в лікарняну піжаму і зношенi капцi. З смугастих рукавів стирчали худі руки, довгі тонкі пальці ніжно перебирали

читати